Просмотров — 114

04-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ТАНКИ-КОНІ
                                
Частина 2

 

А наступного вечора до них приєдналась і мама. Цього разу батьки прийшли раніше, тому почули розповідь Іллі про заручини знатного купця Солов’я Будимировича й улюбленої племінниці князя Володимира – Запави Путятівни.

Із цього приводу князь улаштував бенкет. У світлиці зібралися найбільш славні богатирі землі київської. Тут був рідний дядько князя – воєвода Добриня Микитович та веселун-балагур Альоша Попович, і його вірний працівник Яким, і буйний духом Дунай, і Василь-п’яниця, і красунчик Чурило Пленкович, і статечний Дюк Степанович, і Михайло Казарін, і Потік Михайло Іванович, та Іван Купецький син, та Іван Годинович, і Вавило, і Гліб Володьович, і бідняк Хотен, який за свою матір заступився й ціле військо розбив, і Ставр-боярин із землі Ляховецької, і ще багато мужів знатних.

* * *

У самий розпал свята явився перед Красним Сонечком нікому тоді не відомий богатир Ілля Муромець із важливим донесенням. Тільки побенкетувати йому не довелося. Запідозрив князь, що він – шпигун Солов’я-розбійника, і звелів узяти доброго молодця під варту. Звичайно, богатир міг розкидати своїх кривдників у різні боки, але не став цього робити, бо пам’ятав заповіт старців, які з Божою допомогою його зцілили. А заповіт був такий: воювати з бусурманами й захищати землю святу. Як же він міг проти своїх братів православних піти? Ось і змирився Ілля, і просидів під вартою три дні й три ночі, поки все не з’ясувалося...

* * *

А ще Ножкін розповів про перемогу над Солов’єм Одихмантьєвичем – розбійником лютим, і про сміливого вікінга Олава Гарноволосого, і про битву з кочовим полчищем Калина-царя біля стін стольного града Києва...

Батьки слухали Іллю, затамувавши подих. Іще б пак! Адже вони навіть не підозрювали, що їхній син уміє так чудово казки розповідати.

– А ти, Іллюшо, усе це запиши, – сказала мама.

– Навіщо? Я й так усе пам’ятаю.

– Як навіщо? – запитав тато. – Гарна книжка може вийти. Може, ти в нас письменником станеш, і ми на старості років твої романи читатимемо.

– Не хочу письменником, – хитнув головою Ножкін. – Краще я теж стану військовим. Тільки не будівельником, а справжнім.

– Так я, по-твоєму, не справжній?

– Та ні... – зніяковів Ілля. – Просто який із мене будівельник? Адже я навіть із дитячого конструктора нічого до ладу не зібрав, хоча ти допомагав. І з праці в мене оцінки нижчі за середні.

– Але військових спеціальностей багато, – сказав тато. – І яку ти вибрав?

– Буду танкістом!

– А чому не льотчиком?

– Тому що танки схожі на коней, а літаки – ні, – відповів Ножкін, згадавши могутнього Бурушку.

– Ну ти жартівник! – розсміявся Аркадій Матвійович і повернувся до діда, ніби шукаючи підтримки.

Але дід навіть не посміхнувся. А нащо посміхатися, коли Ілля говорив цілком серйозно.

* * *

І все ж Ножкін танкістом не став. Зате став гарним лікарем, щоб рятувати поранених. Чому поранених? Та тому, що Ножкін став не простим лікарем, а військовим!

Але не будемо забігати наперед, адже в нас і без того є про що розповісти...