Просмотров — 144

05-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

БЛИСКАВКА В ТЕМРЯВІ
                                
Частина 2

 

Після цієї розмови Ножкін теж багато що зрозумів. А головне, він зрозумів, що без Віри перестав себе уявляти. Скажімо, причісується п’ятірнею перед дзеркалом, а здається, що поруч Віра стоїть і неслухняного чуба поправляє.

Ілля спочатку ніяк не міг збагнути, чому таке відбувається. Але одного разу здогадався: справа зовсім не в тому, що Віра – найкрасивіша й найрозумніша, а в тому, що вона рідніша за рідну сестру.

Ця думка була несподіваною й не давала спокою. Ножкін мучився днів два, а потім не витримав і запитав у діда:

– Я ось не зрозумію, чому чоловіка і дружину називають родичами?

Никифор Іванович кинув пильний погляд на правнука й перепитав:

– Дійсно, дивно... А сам як думаєш?

– Ну, не знаю... Адже у справжніх родичів повинні бути одні батьки, а не різні, як у нас...

На цьому місці Ножкін запнувся й почервонів. Але дід зробив вигляд, що нічого не помітив.

– Це необов’язково, – сказав він. – Якщо чоловік і дружина дають клятву перед Богом, що будуть любити один одного й не розлучаться ні в горі, ні у хворобі, ні у смерті, то народжується справжня родина. Ось і виходить: якщо двоє людей народили родину, то їх можна назвати родичами.

– А як це – дати клятву перед Богом?

– Це означає обвінчатися. А вінчання – це....

– Та я і сам знаю, – не дав договорити Ілля. – Це коли в церкві обмінюються обручками.

– Так-то воно так, але не зовсім, – посміхнувся дід. – Обручки, вінці, свічки, ікони – лише видима частина. Але є ще таємнича, адже не дарма вінчання називають Таїнством. А це значить, що тут незримо присутній Бог... До речі, якщо ти надумав одружитися, то моя тобі порада – почекай. Як кажуть розумні люди, кожному овочу – свій час. Спершу хоча б школу закінчи. А то директору буде незручно викликати до свого кабінету батьків одруженої людини.

– Та не збираюсь я одружуватися! – палко вигукнув Ілля. – Звідки ти взяв?

– А звідти, що жартів не розумієш. Отже, справа серйозна. А серйозна справа поспіху не терпить. Для початку познайом із нареченою, та можеш і не знайомити. Я хоч і погано бачу, а раніше від тебе її примітив.

– У Башмачці?

– Саме там, – знову посміхнувся дід. – А якщо упустиш Віру, то дурість зробиш.

– Чому?

– Підростеш – зрозумієш! – сказав, як відрізав, дід, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

І правда, не міг же він сказати, що дівчинка, яка змогла полюбити інваліда, зможе стати дружиною не за паспортом, а за серцем.

* * *

Хоча Ножкін і сам це знав. Адже там, у Башмачці, між ними пробігла іскра. Ні, не іскра, а ціла блискавка, яка на мить осяяла їхнє життя, але цієї миті вистачило, щоб зрозуміти, хто вони один для одного.

Однак блискавка допомогла побачити не тільки світло, а й темряву. Темрява оточувала їх, вона налягала з усіх боків, вона тиснула, і здавалося, що з цих лещат не вирватися.

І Віра першою відбила темну атаку. Напередодні тієї страшної операції, коли Ножкін вирішив будь-що-будь потрапити до храму Іллі Муромця, вона сказала:

– Ілле! Я тебе ніколи, ніколи, ніколи не підведу! Бо я тебе люблю!

Тільки тепер Ножкін зрозумів, що це було не лише зізнання в коханні, а виклик темряві, що оточила їх. Але не тій вигаданій, яку показують у фільмах жахів, а справжній, зітканій із чорної туги, жалісливих поглядів і абсолютної неможливості крокувати поруч із коханою людиною. Адже на візку хіба покрокуєш...