Просмотров — 198

05-3 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

БЛИСКАВКА В ТЕМРЯВІ
                                
Частина 3

 

А ще Ілля зрозумів, що Вірі було у сто, а може, у тисячу разів важче, ніж йому. Тому що своєю любов’ю вона кинула виклик безглуздим правилам, за якими багатий повинен дружити з багатим, а здоровий – зі здоровим. А все через те, що ці правила визнають лише упаковку, і їх абсолютно не цікавить зміст. Тому вони не бажають знати, що в найбіднішого та хворого може бути багата душа й живе серце.

А Віра на упаковку, тобто на інвалідний візок, уваги не звертала й цим порушувала неписані, але жорсткі закони.

Що їй довелося витерпіти, відкрилося випадково. Одного разу, коли Ілля вже своїми ногами йшов зі школи, його покликали. Ножкін обернувся й побачив Віриного брата Василя, який підпирав могутнім боксерським плечем стовбур старої липи. Його поза красномовно говорила про те, що він чекає на Іллю давно.

– Битиме, – пошепки припустив Дричкін, який від життя ніколи нічого доброго не чекав, тому й не дивно, що нічого доброго з ним ніколи не траплялося.

– Сто пудів! – підтримав Дричкіна Кулінарія. – Певно, не хоче, щоб ти з його сестрою ходив.

– Може, за Гусаком збігати? – запитав Сашко Золотов, аби швидше забратися геть.

– А що Гусак? – нервово рохнув Дричкін. – Гусак проти Васька й секунди не простоїть. Петров нещодавно чемпіона області в першому раунді завалив.

– Гаразд, хлопці, ви йдіть. Як-небудь сам розберуся, – рішуче перервав друзів Ножкін і, розвернувшись, пішов до старої липи.

– Тільки не бійся! Ми тебе тут почекаємо, – підбадьорив навздогін Кулінарія.

– А коли що – біжи до ощадкаси. Там завжди повно пенсіонерів. А при свідках Петров не вб’є, – розважливо додав Дричкін.

* * *

Але Вірин брат і не думав убивати. Навпаки, він потиснув Іллі руку і зніяковіло промовив:

– Ого! Тобі боксом треба було займатися, а не стрибками з вишки. Давно б чемпіоном став.

– Еге ж, серед інвалідів! Тільки бої на візках іще не вигадали, – похмуро відповів Ілля, чим остаточно збентежив Петрова.

– Та до чого тут візок, якщо ти його давно викинув, – якось невпевнено мовив він, і відразу стало зрозуміло, що Петрова мучить зовсім інше. – Розумієш, Ілле, тут така справа... Сам не знаю, як сказати...

– Та кажи, як є. Тільки попереджаю відразу: якщо ти хочеш, щоб я з Вірою не дружив, – нічого не вийде...

– Ти що! У мене й на думці такого не було, – полегшено видихнув Петров і навіть повеселішав, немов людина, яка зібралася на спір стрибнути з даху, а їй сказали – не треба!

– А нащо кликав?

– Не повіриш: вибачитися хотів.

– За що? – дійсно не повірив Ілля.

– Та за дурість свою. Розумієш, через цю дурість я Віру до сліз довів. А їй саме підтримка була потрібна. Вона ж не до батьків, вона ж до мене прийшла... до старшого брата... А я...

Тут голос Петрова, який міг піти проти п’ятьох і не звернути, навіть якщо б ці п’ятеро теж були боксерами, зрадливо затремтів. Аби Ножкін цього не помітив, Василь щосили вдарив кулаком по стовбуру. Стовбур, звичайно, не зламався, але з липи, задумливо кружляючи, злетів останній осінній лист.

– Коротше кажучи, – зміцнілим голосом сказав Петров, – вона перед операцією зізналася, що любить тебе, а я її на кпини взяв... Ну, вона ж красива дівчина, а ти на візку... Хоча яка різниця, якщо любов... Ти вже прости мене, дурня! А хто вас із Вірою... ти тільки скажи...

Тут Василь остаточно збився, але, щоб не показати цього, просто поплескав Іллю по плечу і швидко пішов геть...