Просмотров — 129

06-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ГРЕК
                                
Частина 1

 

Якось світлим літнім вечором Ножкін із Вірою забрели до бозна-коли занедбаного Комсомольського парку, що більше скидався на ліс, перерізаний потрісканими асфальтовими доріжками. У занедбаному парку було гарно: щебетали птахи, дзижчали джмелі, гілками бігали білки, а якщо пощастить, то можна було зустріти навіть дятла чи одуда.

Але не пощастило. Вирішивши пройтися по траві, вони звернули з асфальтової доріжки і, пробравшись крізь високі кущі, опинилися на затишній галявинці.

– Ой! – злякано вигукнула Віра, стискаючи руку Іллі.

Узагалі-то Віра лякалася рідко, тому що мала зовсім не дівчачий характер. Вона вміла свистіти в чотири пальці, а коли треба, могла дати по шиї так, що вдруге з нею ніхто не зв’язувався. І це незважаючи на те, що була відмінницею та ще й на скрипці грала всякі сумні етюди. Але, головне, Віра Петрова ніколи не скаржилася своєму старшому братові Василю Петрову – майстру спорту з боксу, за що її поважали навіть ті, хто отримував по шиї.

* * *

Але сьогодні Віра сильно пошкодувала, що старшого брата немає поруч. І не дарма. На гарній галявинці засідала дуже негарна компанія. Це було ясно з першого погляду, оскільки зазвичай одного погляду вистачає, аби відрізнити бугор від ями.

Насправді чотири хлопці, які сиділи навпочіпки навколо великого пня, сервірованого одноразовими стаканчиками й багаторазовою пляшкою з вином (друга порожня валялася поруч), були ненабагато старшими за них, однак якась зла колючість додавала їм років. Та й очі в них були зовсім не дитячими, а в чіпких поглядах якимось незбагненним чином змішалися настороженість і зухвалість...

* * *

Мешканці галявинки, хоча й були злегка п’яними, відреагували на появу гостей миттєво. Як за командою вони підхопилися, і відразу стало ясно, що хлопчаки – ще ті! Один був на голову вищим за Ножкіна, другий – урівень, а третій – хоча й нижчий, але вочевидь важчий, і тільки четвертий, схоже, не становив особливої загрози, оскільки був кволим і таким незграбним, що перекинув пляшку.

– Козел! – вилаявся здоровань.

– Та я що, спеціально? – заскиглив хирляк. – Вічно ти, Тюре, чіпляєшся...

– Заткнися, Сяво! – перервав його високий. – Вважай, свою частку випив! Тут гості, а ти скиглиш...

У голосі звучало глузування, але обережне, щоб при нагоді його можна було перетворити на жарт. Схоже, високий не хотів даремно ризикувати, спершу не переконавшись, що Ілля з Вірою гуляють одні.

– Чеку, глянь, – сказав він, киваючи на кущі.

Хлопець із дивним прізвиськом Чек зник у заростях і відразу повернувся.

– Дупель-пусто! – доповів він.

– Точно?

– Греку, ти шо, мене не знаєш? Сказав – нікого, значить – нікого!

– Гаразд. Тоді гуляємо далі. Пити будеш?

Високий хлопець на прізвисько Грек підняв перекинуту пляшку і, плеснувши залишки вина до липкого стакана, простягнув його Іллі.

– Дякую, не п’ю, – спокійно відповів Ножкін, чим дуже спантеличив високого.

Адже він очікував почути тремтячий голосочок, а натомість почув тверду відмову без найменших ознак страху. Таке було для Грека в дивину, оскільки його боялися всі. Нещодавно він вийшов із табору, куди потрапив за бійку, яка закінчилася різаниною, і відразу став незаперечним авторитетом у селищі в яру, що починалося за парком. Здебільшого там жили робітники старого цегельного заводу, побудованого в балці так давно, що вкриті цвіллю стіни буквально вросли в землю.