Просмотров — 213

07-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ВЕСЕЛІ СЕЛА
                                
Частина 1

 

У червні Вірині батьки, Ольга Василівна й Олег Віталійович, запропонували батькам Іллі разом гайнути на море. Але Ірина Антонівна, трохи подумавши, відмовилася від привабливої пропозиції. Вона сказала, що краще вони поїдуть до Башмачки, де влітку багато вітамінів і парного молока, причому від знайомої кози, яку тримає баба Дуся.

Почувши про це, Ілля зрадів, але не тому, що не любив море, а тому, що любив веселе село Башмачку й тамтешній народ – Кольку Цопікова, товстого Толібасю, здорованя Жеку, газоелектрозварника Семена Кочкіна, бабусю Валю і, звичайно ж, діда Никифора.

Зрозуміло, що справа тут була в народі, а не в селі. Тому що селище в яру поблизу їхнього парку за найбільшого бажання веселим не назвеш. Надто вже похмурі люди його населяють. А ось пересели туди Кольку Цопікова, товстого Толібасю, здорованя Жеку, газоелектрозварника Семена Кочкіна, бабусю Валю і, звичайно ж, діда Никифора – відразу все зміниться.

Утім, як і навпаки, хоча про переселення до Башмачки Грека з його корешами навіть думати не хотілося...

* * *

А Ножкін про це і не думав, він просто радів майбутній зустрічі з давніми друзями. Щоправда, тільки він почав радіти, як довелося зрадіти ще сильніше, бо Віра сказала, що ні на яке море вона теж не поїде, а поїде до Башмачки, де на неї вже два роки чекають подружки Катя й Настя. І що б ви думали – Ольга Василівна й Олег Віталійович погодились, і навіть боксер Василь Петров сказав, що коли його молодша сестричка поруч із Іллею, він за неї спокійний.

Одним словом, компанія розпалася. Старші Петрови з Костиком і Тетянкою подалися на морські півдні. А Ножкіни разом із Вірою вирушили до Башмачки. І тільки Василь Петров, зметикувавши, що йому дістається порожня квартира, узагалі нікуди не поїхав, туманно пояснивши своє рішення старою приказкою, щоправда, переробленою на боксерський лад: від бобра добра не шукають.

* * *

Цього разу оркестр Ножкіна не зустрічав. Адже його поява стала сюрпризом навіть для діда, а вже для інших – і поготів. Зате радості було у сто разів більше, тому що вона витрачалася не поступово, а відразу – немов у бочку з порохом кинули гранату.

Звістка про приїзд здорового (у всіх сенсах) Ножкіна миттю облетіла околиці, і незабаром у дворі бабусі Валі й діда Никифора яблуку ніде було впасти. Та якби й було де, навряд чи хтось би це яблуко помітив, бо всі дивилися на Іллю з Вірою та радісно галасували. Шум стихнув, тільки коли за парканом протяжно захрипів баян, а у хвіртці з’явилися шерстяна кепка газоелектрозварника Семена Кочкіна і строката хусточка його молодої дружини Клави.

– Цвіте терен, цвіте терен,

А цвіт опадає.

Хто в любові не знається,

Той горя не знає!

Кочкін чи то промимрив, чи то проспівав ці слова, не відводячи щасливих очей від Віри, за що негайно отримав потиличника від Клави, яка вміла відстоювати свої права.

– Ти чого? – здивувався Семен, потираючи потилицю. – Я ж жартую!

– І я жартую, – співучо відповіла Клава і, кинувши на Віру переможний погляд, дзвінко чмокнула чоловіка в розпарений лоб.

* * *

...І потекли-полетіли чудові дні в чарівній Башмачці. І хоча все тут було знайомим, Ножкін почувався першовідкривачем. Адже куди б він ні пішов, його не залишало відчуття новизни. Ні, звісно, під час свого першого приїзду Ілля потоптав ці стежки, але ж було це майже шість років тому. А шість років, якщо ти тільки-но закінчив десятий клас, здаються цілою вічністю. До того ж дощі, а ще більше – колеса інвалідного візка давно стерли сліди його слідів. Ось і виходило, що Ножкін тепер заново освоював старі території...