Просмотров — 296

07-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ВЕСЕЛІ СЕЛА
                                
Частина 2

 

Зазвичай день починався з містків, де Ілля із друзями зустрічалися задовго до сніданку. Комусь може здатися, що нерозумно з теплого ліжка вистрибувати у прохолодний ранок і бігти босоніж вологою від роси травою, аби, на ходу скидаючи одяг, із гиком плюхнутись у дзеркальну гладінь Самоткані, оповиту білим паром. Але якби цей хтось хоч раз побачив, які чудові перетворення при цьому відбуваються, він би й сам побіг і плюхнувся.

Дива живої води найкраще проявлялися на Толібасі. Як усі огрядні люди, він неспішно рухався й дуже любив поспати. Однак хлоп’яча солідарність усе одно змушувала його рано-вранці вибиратися з-під ковдри і плавно, щоб не розгубити залишки останнього сну, шкутильгати до містків. При цьому очі Толібасі були напівзаплющеними, а губи видавали якесь солодке плямкання.

Саме цим плямканням і заплющеними очима він якось до смерті налякав бабу Дусю та її козу, які йшли на пасовище й так замислилися, що відразу Толібасю не помітили. А коли помітили, то подумали, що це мрець. Тим паче, що баба Дуся сама про цього мерця всім вуха продзижчала: мовляв, ходить уночі й кіз доїть, а вранці назад на кладовище повертається.

І головне, коли вона, побачивши Толібасю, закричала разом із козою, той навіть не смикнувся. Чим довів бабу Дусю до найглибшого жаху. А ось якби вона його через п’ять хвилин зустріла, то і кричати б не довелося. Бо за п’ять хвилин, занурившись у живу воду, Толібася з мерця перетворився на найживішого пацана на всьому білому світі. Очі його блищали, вуха ворушилися, волосся стояло сторчма, а з губ злітало не плямкання, а переможний клич північноамериканських індіанців, які завалили антилопу...

* * *

Після сніданку вони знову збирались і йшли на пляж уже по-дорослому: із хлібом-сіллю, картоплею, шматком ковбаси, домашнім квасом і круто вареними яйцями, котрі розбивали не інакше, як об круті лоби.

А ще Толібася прихоплював із дому величезний шматок брезенту, на якому вміщалися всі, включно з Вірою, Катею і Настею, а здоровань Жека прикочував страхітливих розмірів камеру від заднього колеса трактора «Білорусь».

І були ще маски і трубки для вилову раків, і вудки для вилову риби, і фірмовий м’яч Ножкіна для пляжного футболу!

* * *

У вихідні до компанії приєднувався Семен Кочкін, який так схоже зображував тюленя й піднімав при цьому таку хвилю, що сміялися всі, окрім Клави. Не до сміху було Клаві, бо одним оком їй доводилося стежити за однорічним Павлусем Кочкіним, а другим – за двадцятип’ятирічним Семеном, хоча зі спокійного сопіння першого й радісного реготу другого можна було зробити висновок, що вік – річ дуже відносна...

Ближче до обіду всі розбрідалися домівками. По-перше, сонце починало припікати, ніби праска, а по-друге, треба ж було і справами зайнятись. А справ на своєму господарстві завжди повна голова. І тільки Іллю й Віру, як міських жителів, будь-яка сільська робота, на зразок нарвати кропу до борщу, тішила.

Проте як чудово після домашніх турбот зібратися ввечері біля клубу! Танці влаштовували тільки вихідними, а по буднях хлопчики й дівчатка сиділи у старій альтанці, що потонула у високих кущах.

* * *

Усе було так само, як і два роки тому. Але не зовсім, бо за два роки друзі дуже подорослішали, і розмови стали іншими. Якщо раніше вони згадували всілякі історії з минулого, то тепер більше говорили про майбутнє, до якого залишився один шкільний рік. Заглядати за цю межу було страшнувато, наче дивитися з високого урвища на оповитий легким туманом і поки ще невиразний простір. Але чим невиразнішим він був, тим сильніше притягував...

Тон розмов теж змінився. Він став легким і вільним, бо ніхто не боявся випадково торкнутися забороненої теми. Адже коли Ножкін роз’їжджав на інвалідному візку, заборонених тем вистачало. Зате тепер можна було сміливо говорити про походи за грибами, про футбол і навіть про те, хто з ким збирається одружитися, не боячись образити Іллю.

* * *

Іноді на посиденьки заглядав Кочкін, але ненадовго. Бо не минало й півгодини, як із-за кущів доносився гучний рев. Це ревів однорічний Павлусь Кочкін, голосно закликаючи до батьківських почуттів.

– Семене! Чи не чуєш – малюк плаче, а в мене ще прання повні ночви! – підкріплювала атаку Клава. – Хутко додому! Нема чого тут із малолітками ляси точити...

– Це хто тут малолітки? – надтріснутим старечим голосом відгукувався Толібася. – К-хе... К-хе...

– Ой, Сеню, пусти! – дуже гучним шепотом підхоплювала гру реготуха Настя.

Тут уже вся компанія качалася зі сміху. І це справді було смішно, бо Кочкін Настю побоювався й завжди стежив, щоб до неї було не менше п’яти метрів по прямій.

* * *

Загалом, весело було у веселому селі Башмачці!