- Просмотров — 238
08-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ
СМЕРТЬ ДІДА
Частина 1

Так... весело було в Башмачці. Тільки одними веселощами ситий не будеш: як тістечками апетит не перебивай, а без борщу однаково не обійдешся.
У Ножкіна апетит був добрячий, через що із дружніх посиденьок його все частіше тягнуло до серйозних розмов із дідом.
– Діду, ось у Біблії написано, що треба любити ближнього свого, а чому це ні в кого не виходить? – якось запитав Ілля.
– Чому – ні в кого? – здивувався Никифор Іванович. – Якщо б так, то світ би давно впав, адже він висить на цій заповіді, як кулька на ниточці. І щоб ми цю ниточку через злобу свою не обірвали, нам даровано Любов. Тільки цей дар такий гарячий, що не всяка душа його втримає.
– Чому не втримає?
– А ти сам подумай. Ось ти стрибав у воду. Так будь-хто стрибне, особливо якщо його з вишки зіштовхнути.
– Ага, будь-хто! Будь-хто пузом лясне або цією…
– Ото ж бо й воно, що цією! – посміхнувся одними очима дід. – Отже, щоб не ляснути, треба вчитися правильно стрибати й поступово збільшувати висоту. Гирю на два пуди теж відразу не піднімеш. А почнеш із п’яти кілограмів, а там через десять років чемпіоном станеш.
– Із гирею зрозуміло. Тут без тренування не можна. Тільки як любов до ближнього натренувати? Цілувати всіх поспіль, чи що?
– Звісно, ні: поцілунок – це тільки зовнішній прояв. А сам собою він нічого не означає й навіть може виражати щось протилежне...
– Як поцілунок Іуди?
– Точно. Адже любов не на губах живе, а в серці. Отже, серце і треба тренувати. А перша вправа – це приборкання свого «Я». Тих, у кого «Я» роздуте, як добре відгодоване порося, називають егоїстами, бо «Я» латиною буде «Его». І щоб твоє Его не луснуло від самовдоволення, частіше говори собі: я не найрозумніший, я не найсильніший, я не найкрасивіший...
– Я не найграмотніший! – підхопив Ножкін, пригадавши, як нещодавно зробив одразу дві помилки у слові «вінегрет».
– Ось співай і далі тієї ж! – похвалив дід. – А коли підріжеш крила своїй гордині та припиниш витати у хмарах, то відразу помітиш, скільки навколо розумних, сильних, красивих і... грамотних людей. От і скажи, як таких не любити?
* * *
Поки Ілля обмірковував почуте, Никифор Іванович підійшов до шафи, щільно заставленої книжками. Провівши пальцем по корінцях, він не без зусилля виловив досить пошарпаний томик.
– Є! – нарешті сказав дід, пошарудівши сторінками. – Це маленьке, але повчальне оповіданнячко саме, про що ми говорили. Точніше, не оповіданнячко, а стара притча. Слухай...
Але відразу послухати не вийшло. До кімнати зазирнула бабуся Валя й покликала їх обідати.
– Ну, бабусю... – засмутився Ножкін, – як завжди на найцікавішому... А можна ми через півгодини прийдемо?
Бабуся насупила брови й хотіла щось сказати, але дід випередив її.
– Цікаве кіно виходить... Не встигли ми поговорити про якихось егоїстів, що невідомо де водяться, як у нас власний з’явився. Звісно, добре, що тобі захотілося послухати повчальну й вельми цікаву історію, але твій інтерес відразу ж убив любов до ближнього.
– До якого ближнього? – не зрозумів Ілля.
– До бабусі, яка півдня готувала обід і дуже своєчасно накрила стіл. А замість подяки ти пропонуєш через півгодини знову все розігрівати. До того ж обіду чекають твої батьки й Віра – їм теж накажеш поголодувати, чи влаштуємо дві зміни, як у санаторії?
– Ой, діду, пробач – не подумав! А потім прочитаєш?
– «Потім» – після обіду чи після миття посуду? – посміхнувшись, запитав дід.
– Після посуду! – правильно відповів Ілля й попрямував на кухню.