Просмотров — 224

08-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

СМЕРТЬ ДІДА
                                
Частина 2

 

Із обідом Ножкін упорався швидко, та й із посудом теж недовго прововтузився. А поки він орудував мочалкою, у дворі з’явилася галаслива ватага місцевих на чолі з Колькою Цопіковим. Вони хотіли прихопити Іллю з Вірою на річку, а дізнавшись, що дід хоче розповісти цікаву історію, теж напросилися послухати.

Щоб усі помістилися, довелося влаштовуватись у симпатичній бесідці, що стояла в саду на п’ятачку, який витоптали односельці, коли приходили до діда на довгі бесіди про життя-буття.

* * *

– Ми тут із дідом говорили про любов до ближнього і про егоїстів, які тільки себе й люблять, – пояснив друзям Ілля, – і він мені обіцяв прочитати притчу, тільки обід усе перебив. Ну, нічого, зате тепер разом послухаємо.

Не встиг він це сказати, як підійшов дід із книжкою.

– Притча називається «Дзеркало», – виголосив він, розкриваючи пошарпаний томик. – Одного разу до мудреця прийшов чоловік і запитав: «Скажи, чому в нашому світі так багато егоїзму?» Мудрець подумав і відповів:

– Поглянь у вікно, що ти там бачиш?

–Бачу бідну стареньку, яка просить милостиню.

– А у дзеркалі?

– Бачу себе.

– Ось тобі й відповідь! І там, і там – скло, але варто додати трохи срібла – і людина починає бачити тільки себе.

* * *

На цьому місці Никифор Іванович закрив книжку й обвів компанію допитливим поглядом.

– І все? – здивувався Толібася.

– Усе, – підтвердив дід. – А притча й не повинна бути довгою. Довгими мають бути наші роздуми над нею. Так що можемо поміркувати...

Толібася потер лоб рукою й невпевнено сказав:

– Якщо вкрити скло амальгамою, ну, сплавом срібла і ртуті, то вийде дзеркало. Правильно?

– Правильно, – кивнув дід. – Із хімією в тебе все в порядку. Тільки притча про інше... Хто вже здогадався?

У відповідь зметнулися три руки – Віри, Іллі та всезнаючого Цопікова. Подивившись один на одного, вони розсміялися. Дійсно кумедно вийшло: начебто сидять вони не в бесідці, оповитій виноградом, а за шкільною партою.

– Іди до дошки! – підіграв їм дід і вказав на Кольку, який був у них гостем, тому потребував особливої поваги.

– А можна з місця? – знов усіх розсмішивши, жалібно промимрив Цопіков.

– Шквар!

– Срібло – це символ багатства. А коли людина думає, як би швидше збагатитися, то їй нема коли думати про інших. Ось вона й бачить тільки себе, ніби її вікна вкрилися сріблом і стали дзеркалами.

– Правильно розумієш, – похвалив дід. – Нумо, біжіть на річку, ви ж туди збиралися?

– А як ви дізналися? – запитав Толібася, сподіваючись вивідати таємницю прозорливості Никифора Івановича, про яку в Башмачці ходили легенди.

– Методом дедукції, – наморщивши лоба, серйозно відповів дід і махнув у бік камери від заднього колеса трактора «Білорусь», яка заміняла на річці відразу три надувних матраци.

* * *

...Отже любив Ножкін добрі бесіди, але все добре коли-небудь закінчується.

Одного разу дід не встав до сніданку. Усі мешканці будинку вже зібралися за столом, а стілець голови родини, укритий круглим килимком, залишався порожнім. Це було дивно, бо Никифор Іванович ніколи не спізнювався.

– Може, він у бесідці сидить? – припустила Віра.

– Я подивлюся! – крикнув Ножкін і вискочив за двері.

Через хвилину він повернувся й доповів, що ні в бесідці, ні на вулиці діда немає й бути не може, бо хвіртка замкнена зсередини. Тоді бабуся Валя про всяк випадок зазирнула до дідової спальні й голосно зойкнула. Усі миттю підхопились із-за столу і скупчились у дверях, уражені картиною, яка їм відкрилася...

Никифор Іванович лежав на ліжку й дивився у стелю. Погляд його був нерухомим, і такими ж нерухомими були вузлуваті руки поверх ковдри, а голова так і не повернулася до рідних. Зате обличчя його було світлим, спокійним і величавим, немов у воїна, якому цар вручає іменний меч...

– Ой! – прошепотіла мама.

– Я по лікаря! – по-військовому відреагував Аркадій Матвійович.

– І по отця Арсенія, – крізь сльози додала бабуся Валя.

* * *

Смерть Никифора Івановича захопила мешканців Башмачки зненацька. Адже ще вчора він ходив вулицями, посміхався зустрічним, давав поради тим, хто їх потребував, і уособлював нестримну спрагу життя, що, власне, і допомогло йому не згинути ані в революціях, ані у війнах, ані в таборах, ані в перебудовах, ані в нових капіталістичних катаклізмах.

Здавалося, дід житиме вічно – і ось його не стало. Це наповнило тугою навіть його заздрісників, бо нагадало про власну тлінність.

* * *

...На кладовищі було багато квітів і багато сліз. А ось Ножкін не плакав, хоча всі від нього тільки цього й чекали. Але не плакав він зовсім не тому, що був таким непробивним, а тому, що плакати під час похорону йому заборонив дід.