Просмотров — 212

09-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ЗАЛІЗНИЙ ДРОВОРУБ
                                
Частина 1

 

...За кілька днів до сумної події в Башмачці зарядив обліжний дощ. Він невтомно лився з важких хмар, які затягли небо, і навіть не вірилося, що вчора синім куполом котилося золоте  сонячне колесо.

– Як же невчасно, – бурчала бабуся Валя. – А мені до магазину треба.

– Бабцю, так поганої погоди ж не буває, – спробував заспокоїти її Ножкін, – буває поганий одяг.

– Правильно помітив! – підхопив дід. – Гумові чоботи, плащ і парасолька дозволяють вийти сухим із води.

 – Вдатні ви радити, – вдаючи, що сердиться, пробурчала бабуся. – У моєї парасольки всі спиці врізнобіч дивляться: щоб її відкрити, терпіння не настачишся, а закрити – і поготів.

– Ой, бабусю, – почервонів Ілля, – давай я збігаю, тільки скажи, що купити.

– І я з тобою! – сказала Віра й кинулася до кімнати за капюшоном.

– Дякую, помічнички! – заусміхалася старенька. – Але я краще сама. Мені ж не тільки до магазину, мені ще до Дусі за козячим молоком і до Семенівні потеревенити.

– Ех, спекотно тобі буде по пригріву в гумових чоботях повертатися, – посміхнувся дід.

– Чому по пригріву?

– Так поки ви із Семенівною натеревенитесь, будь-який дощ закінчиться.

Бабуся Валя хмикнула, але сперечатися не стала, і навіть не з поваги до свекра, а тому, що дід Никифор був як завжди правий.

* * *

Коли бабуся Валя пішла, більше схожа на зачохлений танк, ніж на бабусю, Ілля з Вірою полізли до старовинної книжкової шафи, аби знайти щось цікаве, хоча давно вже все перечитали. Так що вони особливо не розраховували на вилов, але їм пощастило. У другому ряді Віра випадково натрапила на досить-таки розчухрану книжку. На її обкладинці був намальований Іван-царевич на бородатому вовку, а над картинкою веселкою вигнувся напис: «Казки».

– Чудово! – зрадів Ілля. – Знайшлася нечитана книжка.

– А ти хіба її не читав? – здивувалася Віра.

– Цю – жодного разу, тому що її мені читали мама, тато, бабуся й дід, коли я був заввишки з табуретку. А ось картинки я сам дивився. І бороду вовку сам домалював. Здається, відтоді сто років минуло, а книжка – ось вона, ціла-цілісінька! Почитаймо, доки дощ іде.

– Тонка вона для дощу, – зітхнула Віра, – але якщо не поспішати, то підійде. Обожнюю казки!

* * *

На жаль, як Ілля не старався, а через дві години книжка скінчилася. Зате дощ і не думав припинятися. Він невтомно поливав землю й вікна, тарабанив по даху й розкидав на дорозі все нові й нові калюжі з рябими від крапель обличчями. Крізь щілинку в кватирці просочувався свіжий запах трави й листя, умитих небесної водою.

І все це – і срібний дощ, і враз обважніла темна зелень – налаштовувало на роздуми та змушувало пильніше вдивлятись у речі, такі прості й зрозумілі в безтурботних променях літнього сонечка.

– Ілле, а чому всі казки закінчуються однаково: «Жили вони довго й щасливо, і померли в один день»? – тихенько запитала Віра.

– Як це – усі? Усього дві такі попалися.

– Три! – упевнено заперечила дівчинка. – Я рахувала. Тільки що за щастя померти, нехай і в один день?

– Не знаю, – знизав плечима Ножкін. – Може, раніше похорон був дорогим? А так раз – і все! І клопоту вдвічі менше, і сліз...

– Оце вигадав! До чого тут клопіт? Я думаю, що разом умирати не так страшно.

– Правильно! Адже кажуть: на людях і смерть красна. Тобто – красива.

– Не розумію, що може бути красивого у смерті? – знизала плечима Віра. – Ось життя – інша справа, навіть якщо батьків до школи викликають або гроші губиш.