Просмотров — 126

09-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ЗАЛІЗНИЙ ДРОВОРУБ
                                
Частина 2

 

– Тут ти маєш рацію, – раптом пролунав голос діда. – Батьки посварять і пробачать, а гроші – справа наживна. Тільки у смерті теж є дещо хороше, як і в усьому, що допускає Бог.

– Ой, діду, чудово, що ти прийшов! – вигукнув Ілля, радіючи, що тепер не доведеться відповідати на хитромудрі запитання.

– І я радий бачити молодь здоровенькою. Тільки чому це вас на смертельні питання потягнуло? Хоча все правильно – до цього треба готуватися заздалегідь.

– Готуватися до смерті? Але навіщо? – зблідла Віра.

– Аби потім не бліднути, а радіти. Адже смерть – це не фініш, а старт, із якого душа йде в життя вічне.

– А нам на біології говорили, що ніякої душі немає, а є інстинкти й рефлекси, – заперечила Віра.

– Ну, припустімо, говорити можна будь-що. Проте краще покладатися не на вигадки, а на факти й розум.

– І що говорить розум? – підхоплюючи інтонацію діда, запитав Ілля.

– Він каже, що душа обов’язково є. І зараз я це доведу.

* * *

Никифор Іванович тихенько кашлянув у кулак і несподівано запитав:

– Ти хто?

– Ілля, – захоплений зненацька, розгублено відповів Ножкін.

– А я хто?

– Ти? Ти дід Никифор, – украй спантеличений, невпевнено промимрив Ілля. – А хіба насправді не так?

– Ні, усе правильно. Але спробуй пояснити, чому ти Ілля, а я дід Никифор.

– Так це ж і так зрозуміло! – озвалася Віра.

– Не завжди й не всім, – заперечив дід. – Ось, скажімо, китайці для нас на одне обличчя. Але ж для себе вони різні, і ніхто не сплутає Цянь Ци з Дай Фу-гу і тим паче з Хуан Цзунь-сянем. Але справа не в іменах. Віро, скажи, ти б упізнала Іллю, якби всі стали називати його Іль Юнем?

– Ілля – Іль Юнь! – пирснула Віра, але відразу серйозніше додала: – Звісно, упізнала б! Я його й по телефону відразу впізнаю.

– Добре, тоді рушаймо далі. Вам подобається книжка «Чарівник Смарагдового міста»?

– Іще б пак! – мало не хором відповіли Ножкін і Петрова.

– Тоді ви маєте пам’ятати Залізного Дроворуба.

* * *

Не відповівши, Ілля кинувся до шафи й повернувся з книжкою в руках. Це було таке давнє видання, що по ньому спочатку навчалася читати мама Ножкіна, коли була маленькою, а потім передала естафету синові. Тому Ілля без зусиль знайшов сорок четверту сторінку, де Залізний Дроворуб розповідав свою сумну історію:

– «Гінгема зачарувала мою сокиру, вона відскочила від дерева й відрубала мені ліву ногу. Я дуже засмутивсь, адже без ноги я не міг бути дроворубом. Я пішов до коваля, і він зробив мені прекрасну залізну ногу. Гінгема знову зачарувала мою сокиру, і вона відрубала мені праву ногу. Я знову пішов до коваля. Наречена любила мене, як і раніше, і не відмовлялася одружитися зі мною. «Ми багато заощадимо на чоботях і штанях!» – говорила вона мені.

Однак зла чарівниця не заспокоїлася... Я втратив руки, і коваль зробив мені залізні. Нарешті сокира відрубала мені голову, і я подумав, що тут мені й кінець. Але про це дізнався коваль і зробив мені чудову залізну голову. Я продовжував працювати, і ми з нареченою, як і раніше, любили один одного»...

Ножкін закрив книжку й запитально подивився на діда.

– Дивно, але ти прочитав саме те, що потрібно, – схвалив вибір онука дід. – А тепер нумо міркувати...