Просмотров — 279

10-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

НАЙКРАЩИЙ ОХОРОНЕЦЬ
                                
Частина 1

 

Але відразу поміркувати не вдалося. Несподівано крізь плач дощу долинуло сумне зітхання. Зітхала Віра, насилу стримуючи сльози. Помітивши погляд Іллі, дівчинка погладила його руку й почервоніла. Ножкін теж почервонів і остаточно розгубився, але на допомогу прийшов дід.

– Сумна історія, – витримавши невелику паузу, щоб дати Вірі заспокоїтися, сказав він. – Але тільки на перший погляд. Адже втративши все, Дроворуб залишився Дроворубом, і його залізний панцир не зміг обдурити дівчину, яка любила не руки-ноги, а те, що по-справжньому відрізняє одну людину від іншої...

– Душу? – тоненьким голоском запитала Віра, і відразу стало зрозуміло, що її сльози просохли тільки зовні.

– Так, – кивнув головою дід, – саме душу! Адже ми постійно змінюємося, і якби не душа, то роки і хвороби зробили б нас абсолютно невпізнанними.

– Доладно виходить, – задумливо мовив Ножкін. – Але ж історія Залізного Дроворуба – це казка...

– Казка? – перебив Іллю дід, і його очі спалахнули. – Якби ж то!.. А чи знаєте ви, що під час Великої Вітчизняної війни молоді хлопці підривалися на мінах і часто залишалися без рук і ніг? Але таким іще таланило, бо деякі до того ж сліпнули і глухнули. Їх називали самоварами, бо самовар, хоч і гарячий, але ходити й говорити не вміє. Його можна тільки носити й натирати до блиску, щоб вигляд не псував. І цих хлопців, аби вигляд не псували, відправляли до далеких селищ, де вони доживали свій короткий вік... Ось ти, Ілле, три роки без ніг прожив, але в тебе були руки й очі, ти вмів говорити і слухати, тебе оточували справжні друзі. А в самоварів не було нічого, окрім минулого, яке промайнуло, як чирк сірника. Що ж давало їм сили жити? Тільки душа! Душа не просто пам’ятала гарне, вона обіцяла краще! У маленькому тілі, позбавленому рук і ніг, душа не зменшилася ні на йоту, і це давало надію, що вона залишиться невразливою й тоді, коли тіла вже не буде...

* * *

– Після смерті? – запитав Ілля й не впізнав свого голосу, бо його горло щось стиснуло, а серце закалатало так, ніби він пробіг стометрівку.

– Так, після смерті. Адже земна смерть – це лише втрата тіла. А тіло має для людської сутності таке ж значення, як автомобіль для водія. Тобто заміна колеса чи карбюратора не дає нам права стверджувати, що водій став іншим. Щодо тіла, то Залізний Дроворуб помер. Але із цим не погодиться навіть нетямуща дитина, хоча найчастіше, подорослішавши і ставши якимось кандидатом якихось серйозних наук, вона раптом починає вірити не в Бога, який дав їй душу, а у звірячу теорію походження людини від мавпи.

* * *

Дід замовк, але судячи з важкого дихання, він продовжував говорити, тільки подумки. Щоб перервати паузу, Віра запитала:

– Никифоре Івановичу, а якщо теорія Дарвіна неправильна, навіщо ми її проходимо?

– Ось це ви якраз робите правильно, – усміхнувся дід. – Її й потрібно проходити, тільки повз і швидко. Не дарма ж нині в багатьох країнах тривають мавпячі процеси.

– Це як? – не зрозумів Ножкін. – Мавпи влаштовують процесії та демонстрації?

– Може, і до цього дійде, – задумливо мовив Никифор Іванович. – Але поки деякі батьки подають судові позови проти вчителів, які морочать дітям голови всякими мракобісними вченнями. Але найцікавіше, що в цю так звану теорію і сам Дарвін не надто вірив, адже, як не крути, а був він справжнім дослідником. Тільки дуже марнославним, бо хотів прославитися за всяку ціну. Навіть ціною підтасування фактів...