Просмотров — 289

10-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

НАЙКРАЩИЙ ОХОРОНЕЦЬ
                                
Частина 2

 

– Діду, а мене за цю мавпячу теорію з класу вигнали, – несподівано сказав Ілля.

– Щось не пам’ятаю такого, – засумнівалася Віра.

– А як ти можеш пам’ятати, – парирував Ножкін, – якщо в тебе ангіна була з температурою, як у зимової батареї?

– Нумо, розкажи, як ти через приматів постраждав, – перехопив ініціативу дід.

– А просто! Узяв і запитав у нашої біологічки, чому вони зараз не перетворюються? Адже справді, в Африці повно мавп, але шерсть чомусь із них не злазить.

– Так вони в зоопарках на людей надивилися, тож їм перехотілося міняти шерсть на джинси, – вигукнула Віра, і стало зрозуміло, що її сльози остаточно висохли.

* * *

Раптом у вікно, що виходить на вулицю, голосно постукали. Ілля відігнув фіранку й побачив газоелектрозварника Семена Кочкіна на бувалому велосипеді. Однією рукою він тримався за іржаву залізяку, яка замінювала кермо, а іншою – за підвіконня.

– Варити треба? – запитав змоклий як хлющ Кочкін замість вітання. – У мене зайвий газ лишився.

– Дякую, Семене, усе зварене, – крикФнув дід у відкриту кватирку й суворо запитав: – А зайвий газ звідки?

– Ну, коли не треба, то я пішов! – зніяковів Кочкін і, відчепившись від підвіконня, швидко закрутив педалями до магазину, де роботи було повно, причому в будь-яку пору року.

Провівши мокрого газоелектрозварника сумним поглядом, Никифор Іванович несподівано посміхнувся і сказав:

– Хоча людина походить не від мавпи, але іноді напосідають сумніви.

– Це тому, що в Кочкіна руки волохаті? – запитала Віра.

– Ні, тому, що загребущі. А людина повинна розуміти, де своє, а де чуже.

* * *

– Віро, іди вареники ліпити! Сама до обіду не впораюся, – пролунав із кухні голос бабусі Валі, яка вже повернулася. – Нехай чоловіки говорять, а нам свою справу робити треба.

Віра подивилася на Никифора Івановича, але той тільки кивнув головою: мовляв, іди, ліпи, якщо вже така жіноча доля. Коли Віра вийшла, він сказав:

– От і добре, тепер можна поговорити прямо, по-чоловічому.

Дід відсунув від письмового стола старий дерев’яний стілець із підлокітниками, важко сів і забарабанив пальцями по стільниці. Ножкін відчув хвилювання. Він прекрасно пам’ятав їхню першу чоловічу розмову в лікарні, коли дід розповів про себе таке, що спочатку в голову не лізло. І ось, схоже, він знову хоче сказати щось дуже важливе, якщо навіть Віра зайвою виявилася. Ілля нервово облизав пошерхлі губи та якомога спокійніше сказав:

– Поговорімо... Тільки про що?

– Та все про те ж.

– Про мавп? – із надією запитав Ілля.

– Ні, про смерть...