Просмотров — 218

10-3 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

НАЙКРАЩИЙ ОХОРОНЕЦЬ
                                
Частина 3

 

Узагалі-то, розмова із цього й починалася, тому Ножкін полегшено зітхнув, розуміючи, що ніяких несподіванок не буде. Але, напевно, він погано знав діда, який умів дивувати.

Ось і зараз, коли про смерть нібито все було сказано, Никифор Іванович здивував. Точніше, не здивував, а як сказав би майстер спорту з боксу Василь Петров, послав до глибокого нокауту.

– Помру я днями, – відчужено мовив дід, ніби йшлося про фарбування паркану.

– Як це? – не вірячи своїм вухам, перепитав Ілля.

– Та ось так…

– Але діду, ти ж казав, що цього ніхто знати не може!

– А ніхто й не знає, доки йому не скажуть.

– А тобі сказали?

– Так. Цієї ночі я бачив свого небесного покровителя – святого мученика Никифора.

– І він із тобою говорив?

– Ні, він сказав лише одне слово.

– Яке? – пошепки запитав Ілля, відчуваючи, як мурашки пробігли його спиною.

– Вівторок.

– То й що? Може, у вівторок щось інше трапиться.

– Ілле, святий з’явився не просто так, а у відповідь на мої молити, у яких я просив Господа забрати мене. Затримавсь я на землі, адже за статистикою в нас чоловіки живуть у середньому п’ятдесят вісім  років. Так що я майже сорок рочків зайвих ухопив. Але здогадуюся, чому. Промисел таким був, щоб тебе на ноги поставити, коли батьки не зуміли.

– Діду, ну поживи ще, ну хоч трохи, ну хоч крапельку!.. – Ілля ще багато що хотів сказати, але замовк, аби не розплакатись, як дівчисько.

– Відставити паніку! – командирським голосом відкарбував дід. – Сам подумай: ну, проживу я ще рік, а все одно помирати доведеться. А якщо захворію та зляжу, скільки цим клопоту всім завдам! І потім, один мудрець сказав, що жодне довге життя не довше за коротке. Бо коли приходить смертний час, не важливо, скільки років у тебе за плечима – двадцять чи двісті, усе одно буде замало... До чого я тобі це кажу? Та до того, що смерті боятися не треба. Боятися треба життя, точніше, своїх негідних учинків, які душа, залишившись без тіла, виправити не зуміє. А тому буде вічно страждати. Ці страждання для простоти розуміння називають пеклом. Але й пекло, і Рай не є чимось зовнішнім, вони живуть у нас, і тільки від людини залежить, що вона обере.

– Тобто смерть – ніби дзвоник з уроку? – не витримав Ілля.

– Вдале порівняння! Адже якщо пролунав дзвоник, доводиться здавати контрольну, встиг ти розв’язати задачку чи ні. І на оцінку вплинути ти не зможеш, якщо навіть потім розв’яжеш сто таких задачок. Але у смерті є ще одна властивість. Про неї писав геронда Паїсій Святогорець – афонський чернець, який жив у наш час.

– Діду, а що таке «геронда»?

– Старець по-грецьки, тобто людина, якій Бог дарував уміння тверезо мислити. Так ось геронда говорив: «Коли ти зважився на смерть, тобі нічого не страшно. Рішучість померти дорівнює за своєю силою тисячі охоронців. Смерть – це безпека». Але, зрозуміло, це жодним чином не стосується бідолахи, який вирішив через невдале кохання стрибнути з моста, або мотоцикліста, який мчить на задньому колесі проспектом. Це стосується бійця, який іде на кулемет, щоб зловити груддю всі кулі, призначені його друзям-товаришам. Це, до речі, добре знають біси, яких не зупиняють ані кремезні охоронці, ані хитромудрі системи сигналізації, ані куленепробивне скло. Їх зупиняє лише рішучість прийняти смерть, оскільки таку людину нічим іншим злякати не можна. І вони відступають... Тому замість того, аби плакати на могилі, краще помолися за новопреставленого раба Божого Никифора. Пообіцяй мені це.

– Обіцяю! – твердо мовив Ножкін, оскільки несподівано згадав, що все, сказане дідом, він уже знав.

Знав, коли під час лютих битв із бусурманами стискав у руках богатирський меч Іллі Муромця.

* * *

...Тому Ілля й не плакав на кладовищі, але, звичайно, дуже сумував, адже з його життя пішов найкращий друг..