Просмотров — 204

13-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ЗУБ ЗА ОКО
                                
Частина 1

 

Узагалі-то, Вілену більше подобалися спокійні види спорту. Наприклад, карти. До великого незадоволення батьків, які не заохочували азартні ігри, його першим тренером стала бабуся Тося. Коли мами і тата не було вдома, онук і бабуся різались у «п’яницю». П’яницею, тобто тим, хто програв, ставав той, хто більше набирався. Тільки не вина, а карт. Ця гра не потребувала особливого розуму, зате вимагала особливого талану. Тому зазвичай вигравала бабуся, якій у «п’яницю» постійно щастило. Зате в підкидного дурня частіше вигравав онук. А коли настав час дамського преферансу, Вілен втратив до бабусі як до суперниці всякий інтерес, бо в її сивій голові зовсім не вкладалися навіть найпростіші розклади.

* * *

Далі Француз удосконалювався сам. До шостого класу, окрім ігор салонного походження, він освоїв і безумовно тюремні. Тут уже вчителів і без бабусі вистачало. На прибережній галявинці, прихованій від сторонніх очей верболозом, дорослі пацани різались у «триньку» та «очко». Баталії проходили за криво збитим столом, укритим винними плямами. Грали виключно на гроші, тому замість карт у хід часто йшли кулаки.

А іноді й ножі...

* * *

Досвідчені картярі не відразу, але помітили успішність Француза, яку вони на німецький лад називали фартом. Через цю фартовість його почали виставляти проти залітних гравців. Розрахунок був простим: малоліток не викликав побоювань, і чужаки безбоязно йшли на ризиковані ставки, про що потім шкодували, та було пізно.

Але одного разу Вілен нарвався на професійного гравця й ускочив вище халяв. Так ускочив, що не обійшлося б без тілесних ушкоджень, якби борг не сплатив місцевий авторитет на прізвисько Щуплий, або скорочено Щуп, – молодий хлопець величезних розмірів із бровами, які нависали на очі.

– Відіграєшся – віддаси! – перервав Щуп лепет Француза і, змірявши його оцінюючим поглядом, додав: – А не відіграєшся – все одно віддаси. Завтра сядеш шпилити за мої гроші. І не бійся, у мене по-чесному: виграш – мені, а програєш – покалічити не дам. Сам тебе об стінку розмажу!

* * *

Незважаючи на таку вигідну пропозицію, кілька днів Зайцев просидів удома, симулюючи застуду і здригаючись під час будь-якого шереху за дверима. Але пощастило. Коли Вілена нарешті виштовхали до школи, і він мало не навшпиньки крався вулицею, його наздогнав Шурка Чиж і, плеснувши по плечу, видихнув хрипким шепотом:

– Чув, Щупа загребли?

– Куди? – боячись повірити своєму щастю, запитав Француз.

– Ти взагалі того чи прикидаєшся? Не знаєш, куди загрібають? Так все туди ж!

І щоб не залишилося питань, Чиж зобразив розчепіреними пальцями ґрати й виразно подивився крізь них на синє небо.

* * *

Отож, записався Вілен до боксерської секції. Спочатку йому там сподобалося. Він бігав кроси, присідав із грифом від штанги, стрибав через скакалку і ставив удар на важезному шкіряному мішку, підвішеному до стелі. Щоб удар видавався злішим, Вілен уявляв, що він б’є не грушу, а нахабну пику Баранова. Виходило краще, та і тренер хвалив.