Просмотров — 473

15-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

БЛЕЗ ПАСКАЛЬ
                                
Частина 1

 

Навчання на електротехнічному факультеті давалося Французу нелегко. Аби отримувати гарні оцінки, йому доводилося часто отримувати по зубах. Причому без усяких жартів. Жартів Семенович не любив. Щоб відстояти честь Гірничого інституту на різних спартакіадах та універсіадах, потрібна була команда. Тобто, абсолютно конкретна кількість спортсменів. І якщо волейболістів і плавців набирали з будь-кого, то виставити на ринг людину, яка не має жодного уявлення про те, як захистити останні мізки, було смертельно небезпечно.

Ось і доводилося Французу відбуватися поганою якістю свого боксу за хороші кількісні показники. Він уже навіть почав подумувати над тим, аби кинути інститут.

– Дурень! – сказав Семенович, коли Вілен поділився з ним своїми сумнівами. – І куди ти підеш, до армії? То врахуй, що там теж бокс шанують, тільки б’ють сильніше. Іди краще складай філософію, я вже домовився. «Четвірки» вистачить?

– Вистачить, – понуро кивав Зайцев і покірно плентався складати діалектичний матеріалізм на вибиту кулаками суперників «четвірку».

* * *

Однак на третьому курсі Француз ожив. На третьому курсі в них почалася електроніка. Цей предмет читав тридцятисемирічний, тобто зовсім іще не старий, доцент Валерій Іванович Мурлян. Він був цілковито залюблений у свою справу. І Зайцева цією любов’ю заразив з такою силою, що з останнього ряду величезної аудиторії, Вілен поступово перемістився на перший. Незабаром Мурлян помітив два палаючих ока й почав читати тільки для них.

У другому семестрі Валерій Іванович запропонував Зайцеву попрацювати помічником асистента в лабораторії кафедри електроніки. Вілен погодився з потрійною радістю. По-перше, це давало додаткову надбавку до стипендії. По-друге, він отримував можливість уникнути боксерських зуботичин, бо підтримка Мурляна коштувала не менше, а, може, і більше Борщовської. А по-третє, що може бути кращим за улюблену справу?

* * *

– Ти, часом, не захворів, що на тренування не ходиш? – якось упіймавши Француза в коридорі, запитав Борщов.

– Та ні... Розумієте, Мефодію Семеновичу, я тепер на кафедрі працюю. Часу зовсім не лишається. Та й боксер із мене... самі знаєте.

– Знаю. Тільки кого я заявлятиму на міжвузівську спартакіаду? Так що попереджаю заздалегідь: ухилятимешся – з інституту вилетиш.

– Не вилечу.

– Це як?

– А так. Я тепер сам учитися буду!

– Ну-ну, – так само, як перший тренер, посміхнувся Семенович. – Тільки перед сесією до мене не прибігай – допомагати не буду.

– Не прибіжу, – пообіцяв Вілен і слова свого дотримав.