Просмотров — 404

19-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

РОЗБИТЕ КОРИТО
                                
Частина 2

 

– Вибач, сину, може, я помиляюся, але мені не здалося, що Віка тебе любить, – ретельно добираючи слова, сказав колишній дипломат.

– Чому? – занадто рвучко запитав Вілен, мимоволі видаючи, що його мучать ті ж сумніви.

– Погляд. Занадто байдужий погляд для любові, – пояснив батько. – Чи не той градус. Коли на кораблику, про який я тобі розповідав, на мене дивилася твоя мама, мені здавалося, що зі мною трапиться тепловий удар. А Віка...

– Zero absolu, – підказала Мішелін і відразу переклала: – Абсолютний нуль. Але сподіватимемося, що... як це правильно кажуть... горнеться – терпиться.

– Що привернулося, то й пригорнулося, – машинально виправив Вілен і побажав батькам добраніч.

* * *

Однак не пригорнулося. Виконавши половину свого плану, а саме отримавши квартиру з міською пропискою й майже новий «Жигуль» – «шістку», Віка зрозуміла, що більше з Вілена не видоїш. Тому всі сили вона спрямувала на більш перспективні об’єкти. Серед них не було фізиків і ліриків, зате зустрічалися старші продавці гастрономів, слюсарі станцій техобслуговування й зубні техніки, тобто народ, який дещо в житті бачив і жити вміє.

Вілен терпів два роки. Доки одного разу без попереднього дзвінка заявився на дачу до Юрка Кононенка й... заскочив там свою законну дружину.

Віка сподівалася на скандал – це була її територія, але Вілен мовчки зібрав валізку і зник у невідомому напрямку, водночас втративши дружину, роботу і квартиру.

* * *

Він оселився в тієї ж бабусі, яка прийняла його, як рідного, а потім улаштувався сторожем, тільки не до обкому комсомолу, який нині винаймали під круті офіси, а до планетарію. Від будинку планетарій знаходився далі, ніж колишній обком, зате був ближче до зірок.

А згодом його розшукав Мурлян і вмовив повернутися.

* * *

І знову потягнулися будні, схожі один на одного, як сіамські близнюки. Дні складалися в місяці, місяці – у роки. Але Вілена все влаштовувало, а якщо й не все, то знаку він не подавав. Тим паче, на холостяцьке життя грошей вистачало. Робота кипіла. А розумниця Мурлян вигадував відрядження до Миколаєва, що дозволяло відвідувати батьків без відриву від виробництва.

І все ж чогось не вистачало. Друзів? Можливо. Власної родини? Імовірно. Але він уже знав ціну дружбі й коханню. Удруге пробувати не хотілося. Та й пізно. Йому вже сорок п’ять. Кращі роки прожиті, і прожиті якось не по-справжньому, якось поспіхом. Минуле життя здавалося покресленою незрозумілими карлючками чернеткою, яка годиться лише на те, щоб завернути в неї оселедець.

У хвилини зневіри Вілен усе частіше згадував казку про старого, який проміняв синє море на розбите корито. Але старий був хорошим. Просто трохи безпорадним. Ось і він такий. Адже якби батьки були трохи спритнішими, він міг би зараз жити у Франції. І якби не підступи Селезньова, то бути йому вже доктором наук, професором, а може завідувачем кафедри або навіть проректором і під’їжджати до головного входу на персональній «Волзі». А якби не зрада Юрка, то, може, як-небудь притерпілось би і пригорнулось, і була б родина, і діти, а там дивись і онуки...

Йому подобалося думати про це. І хоча думки були невеселими, вони наповнювали порожнечу сенсом. Сенс же був у тому, що в усіх його бідах винні інші.