20-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

Не гляди високо: запорошиш око!
Народна мудрість


СМЕРТЕЛЬНА ДУМКА
                                
Частина 1

20 Smer dumka
 

Але була ще одна думка, яку він гнав від себе, наче настирливу муху, і яка, трохи покружлявши віддаля, незмінно поверталася.

Це була думка про смерть. Уперше вона відвідала його років із десять тому, коли ховали професора Василя Сергійовича Князєва. Узагалі-то, Князєва він практично не знав. Точніше, не встиг застати його в розквіті творчих сил, коли той керував їхньою кафедрою, читав курси силової електроніки й комутаційних пристроїв, писав монографії та підручники, які гризло не менше двадцяти п’яти поколінь старшокурсників.

Проте й пішовши на пенсію, Князєв справи не кинув. І щодня замість того, аби загоряти на персональній дачі, пенсіонер стирчав на кафедрі та строчив допотопною чорнильною авторучкою (кулькові він не визнавав) свою головну працю – «Електрон і Всесвіт».

Однак, незважаючи на завидну посидючість, закінчити роботу професор так і не встиг, бо одного разу взяв і помер.

* * *

Як колишнього боксера, Вілена призначили нести труну, оскільки в цій справі потрібна витривалість. Однак труна виявилася на диво легкою. Хтось із напарників навіть пожартував: «Гарною людиною був покійний, коли гріхи до землі не тягнуть». Усі стримано, щоб не зіпсувати хихотінням траурну церемонію, почали усміхатися. Окрім Зайцева. Йому було не до жартів.

«Як же так? – подумки запитував він. – Іще вчора жив собі Василь Сергійович, книжки писав, студентів учив, а сьогодні його опустять до ями й засиплють землею. У чому тут сенс? І чи є він? Адже так і я: сьогодні їду в тролейбусі, а завтра мене у труні понесуть».

Від цієї думки до горла підступала нудота, а серце тоскно стискалось і провалювалось кудись униз.

– Мартинич, ти чого блідий такий? – співчутливо запитав доцент Вітяєв, який виконував роль розпорядника. – Може, замінити? А то ще впадеш і небіжчика впустиш.

– Та ні, я нічого... Хоча, краще замініть.

– Ну й чого переживати, – стиха мовив усе той же жартівник. – Тут радіти треба.

– Чому? – не зрозумів Вілен.

– А тому, що ти несеш, а не тебе, – немов читаючи думки, посміхнувся той.

* * *

Відтоді смертельна туга через тлінність світу, точніше, його Зайцівського світу, міцно засіла в голові. Звісно, жив би він у Франції, а ще краще – в Америці, то міг би піти до психоаналітика, як це в них прийнято, щоб той за дві секунди вигнав погану думку геть.



Добавить комментарий