Просмотров — 312

20-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

СМЕРТЕЛЬНА ДУМКА
                                
Частина 2

 

Психоаналітик поклав би Зайцева на кушетку й умілими запитаннями витягнув із нього всі таємниці. На зразок, коли він уперше закохався: у старшій групі дитячого садка чи в молодшій? Або що йому більше подобалося: бути битим татовим ременем чи маминим мокрим рушником? Ну, і всяке таке... Тільки навряд чи б це Зайцеву допомогло. По-перше, у Франції він не ходив до дитячого садка. По-друге, батьки його не били. А вже всякого такого, що люблять психоаналітики, у нього й поготів не було. Так що зі своїми думками доводилося розбиратися самотужки.

* * *

Із плином років страх смерті посилився до непристойності. Вілен Мартинович перестав відвідувати хворих друзів, щоб не заразитися. Але й відвідування незаразних уникав.

Якось Зіночка Васильєва потрапила до лікарні, де їй зробили операцію. Тільки не лякайтеся, все пройшло нормально. Їй просто вирізали гланди. Та ніхто й не злякався, включно із самою винуватицею події.

Окрім Зайцева. Коли колектив лабораторії після роботи зібрався відвідати хвору, Вілен зі страху частково втратив здатність говорити. Адже лікарня в його уявленні була чимось на зразок передбанника кладовища, а від назви «приймальний покій» так і віяло могильним холодом.

– М-м-м! – промукав він у відповідь на пропозицію відвідати Зіночку. – М-м-м!

– Що з тобою? – не зрозумів народ, оскільки всього лише хвилину тому Вілен пригощав усіх новими французькими анекдотами, які виловлював ночами своїм короткохвильовим радіоприймачем ВЕФ-202.

– Живіт! – нарешті вигадав Зайцев і швидше за свого вухатого тезку помчав до виходу.

Так він жодного разу й не відвідав Зіночку, а їх же вважали друзями...

* * *

Звісно, Вілен чув про існування гіпотези, яка стверджує, що смерть – це не кінцева зупинка, а пересадка до якогось іншого життя під назвою Царство Небесне. Але, як людина з технічним дипломом, він вимагав незаперечних доказів. Простіше кажучи, Віленові хотілося поговорити з кимось, хто повернувся з того Царства, але таких поблизу він не бачив. І тоді Зайцев пішов до церкви й навіть до ломоти у спині вистояв довгу службу.

На жаль, доказів він і там не знайшов. Хоча, може, вони й були, але Вілен так нічого й не виловив із монотонних молитов церковно-слов’янською мовою. Єдиним, що його вразило, були обличчя. Таких уважних облич Вілен не бачив навіть на наукових симпозіумах. Люди слухали незрозумілі слова й пісні з такою ж радісною ревністю, як діти, які відкривають пакунок із подарунком.

Але в подарунки Зайцев давно не вірив, тому він тихенько вийшов із напівтемного храму і знову занурився до світлого життя, яке можна було помацати руками. І хоча це реальне життя щохвилини й незаперечно доводило своє існування, але так само щохвилини й незаперечно воно наближало його до кінцевої зупинки...