Просмотров — 154

21-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ЕКСПЕРИМЕНТ
                                
Частина 1

 

Спочатку тужливі думки Зайцев тримав при собі, але поступово вони почали виповзати назовні. Під час святкування ювілею Мурляна на прохання виступити з кількома  теплими словами, як давньому учню й соратнику, Вілен понуро пробубонів:

– Попри всю мою повагу до ювіляра, я не бачу приводу для веселощів. Якщо шістдесят років – це початок, як стверджували попередні доповідачі, то це початок кінця. Із днем народження, дорогий Валерію Івановичу!

Після цього офіційна частина швидко закінчилася. На банкет Зайцева не запросили.

Та й узагалі більше нікуди не запрошували, бо Вілен потроху пересварився з усіма, а його похмурий вигляд не спонукав колег до примирення. Навіть таких веселих, як колишній лаборант, а тепер старший науковий співробітник Мишко Мальцев.

Якось уранці прямо від порога Мишко виголосив свою чергову історію.

– Мій учора ушкварив! Підходить до під’їзду, а біля дверей Клава стоїть. А він і питає: «Дівчино, ви що, код забули?» Га? Який бандит!

Усі дружно розсміялися й почали обговорювати рідкісний розум Мишкового сина.

– Вілене, а ти чому такий похмурий? – запитав професор Микола Трофименко.

– Не бачу нічого кумедного в тому, що хлопець запитав у дівчини, чи не забула вона код, – жовчно відгукнувся Зайцев.

– Нічого кумедного? Та хлопцеві чотири роки!

– А дівчині три з половиною! – не приховуючи образи, додав Мишко.

– А мені сорок вісім! – добив його Вілен Мартинович. – Тому, на відміну від тебе, я не можу й не хочу витрачати час на всяку нісенітницю.

* * *

Загалом, кажучи мовою Шекспіра, розладналося щось у Датському королівстві. А говорячи мовою науковою, до Зайцева перестали приходити світлі ідеї. Хоча як вони могли прийти, якщо всі місця в голові були зайняті думками про неминучу смерть?

А тут іще це око! Кілька років після лікарні воно нічим себе не видавало. Хіба що дивилося на світ немов крізь якусь каламутну пелену. Але це якщо закрити праве. А разом очі справлялися непогано. У всякому разі Зайцев звик і не скаржився.

Але чи то від напруги, із якою він вдивлявся в монітор комп’ютера, чи то від розладу почуттів ліве око ніби спіткнулося, ніби припинило йти в ногу з правим. Тепер світ у його очах відбивався немов у розколотому навпіл дзеркалі.

* * *

Одного разу Вілен Мартинович помітив дивну річ. Коли він дивився лівим оком, прикривши праве, у нього відразу псувався настрій. А коли навпаки, то все приходило до норми. Щоб розібратись у проблемі, він вирішив застосувати науковий підхід.

Коротше кажучи, одного прекрасного дня Зайцев з’явився на роботі в піратській пов’язці, яку спорудив із бинта. Незважаючи на непіратську білизну, своє завдання пов’язка виконувала чітко, наглухо закриваючи ліве око.

– Що з тобою? – здивовано пробасив професор Микола Трофименко. – Побився?

У кімнаті повисла напружена тиша, оскільки всі знали, що буде далі. А далі могло відбутися тільки одне – злостивий випад із боку одноокого. Але цього разу сталося інше.

– Знаєш, Миколо, – несподівано весело мовив Зайцев, – ішов я злітною смугою, а назустріч – ТУ-154. Хотів ухилитися, але не встиг...

– І що? – зойкнула Зіночка.

– Та нічого: літак – ущент, а в мене – синець під оком.

Першим засміявся Мишко, який давно знав цей анекдот. Решта спочатку недовірливо, а потім усе впевненіше Мишка підтримали.

День минув чудово! Вілен Мартинович навіть кілька разів сходив до курилки, аби взяти участь у народній балаканині, хоча сам не курив.