Просмотров — 164

24-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

СЮРПРИЗ
                                
Частина 2

 

Цього разу лікар казав не «Ну ж бо», а «Та-а-ак».

– Та-а-ак... – сказав він, відтягнувши Зайцеву нижню повіку.

– Та-а-ак... – спантеличено промовив він, посвітивши в око ліхтариком.

– Та-а-ак... – зауважив він, подивившись у спеціальний прилад, чимось схожий на гіперболоїд інженера Гаріна з однойменного фільму.

– Та-а-ак, Вілене Мартиновичу, – знову «такнув» лікар, походжаючи по кабінету. – Та-а-ак...

– Що «так»? – промекав Зайцев, передчуваючи недобре.

– Я запитую, куди ви зникли? – питанням на питання відповів лікар. – Ми ж домовилися провести амбулаторне лікування.

– Я? Я той... у відрядженні був.

– Не найкраща ідея – податися до відрядження з вашою проблемою.

– Із якою ще проблемою?

– Із великою... Говорімо відверто. Адже ви боксер і звикли тримати удар. Справи кепські. У вас почався процес відшарування сітківки. А це означає повну втрату зору, якщо...

– Що якщо?!

– Якщо не зробити операцію.

– Коли? – швидко запитав Вілен, намагаючись упоратися з голосом.

– Чим раніше, тим краще. Але, думаю, півроку в запасі є, до того ж, вам треба ґрунтовно підготуватися, – сказав лікар і виразно поклацав пальцями в повітрі.

* * *

Додому Вілен Мартинович ішов ніби в тумані. Адже без ока він як електронник нічого не значив. До того ж лікар не дав гарантій, що й друге око збереже працездатність. Від туги хотілося завити.

І він би завив, якби не випадкова зустріч. Біля продуктового підвальчику стояв інвалідний візок, а в ньому сиділа дівчинка років дев’яти. Її ноги були викривлені поліомієлітом, але в очах світилася радість. І цими радісними очима дівчинка, не відриваючись, дивилася на маленького пуделя, прив’язаного до залізного поруччя. Сходами спускалися люди й ховалися за дверима. І тільки цим двом вхід був заборонений.

Раптово Зайцеву стало соромно, що він так розкиснув. Адже дівчинці було гірше...

* * *

Через чотири дні Вілен Мартинович оформив відпустку й почав думати, де взяти грошей. Думав він недовго, бо грошей узяти було ніде. Тобто гроші були в багатьох його знайомих, але навіть натякнути на таку астрономічну суму було неможливо.

Іще трохи помучившись, Вілен Мартинович узяв квиток на потяг і поїхав до батьків. Звісно, на матеріальну допомогу він не розраховував, але можливість поплакатися в жилетку теж чогось варта. Ось він і поїхав...

Однак у Миколаєві на нього чекало ще одне потрясіння. Двері до будинку відчинила незнайома жінка і сказала, що Зайцеви вже три дні тут не живуть. Побачивши обвислу щелепу візитера, вона поспішила його заспокоїти:

– Та ви не хвилюйтеся, із ними все в порядку. А ви їм хто?

– Син.

– Тоді ось адреса, – сказала жінка і простягнула папірець.

* * *

Батьків Вілен Мартинович знайшов у стандартній дев’ятиповерхівці нового мікрорайону. Будинок недавно здали, тому навколо ще валялося будівельне сміття: діряві пластикові бочки, уламки дощок, покручені залізобетонні панелі й покалічені цеглини. Піднявшись пішки на сьомий поверх (ліфт відключили, щоб мешканці не зламали його, перевозячи меблі!), Зайцев подзвонив і у відповідь почув голос батька:

– Відчинено! Паличу, ти?

– Ні, це Мартинич, – несмішно пожартував Зайцев, заходячи до передпокою.

– Gosse... малюк! – радісно вигукнула Мішелін. – А ми з татом вирішили тобі сюрприз зробити.

– Нічого собі сюрприз! У мене мало серце не зупинилося.

– Це хто тут у нас на серце страждає? – жартівливо-суворо мовив батько, виходячи з кімнати з малярським пензлем у руці. – Я за твоїх років іще як козлик стрибав.

– Нумо, козлику, швидко мий руки, – розсміялася Мішелін і на мить знову перетворилася на чарівне створіння, яке зводило з розуму пасажирів і команду маленького пароплавчика «Amour» далекого 1957 року...

* * *

За пізнім обідом або ранньою вечерею Вілен Мартинович дізнався, що рішення продати будинок Зайцеви прийняли відразу після смерті бабусі Тосі. Старіючим батькам стало важко підтримувати порядок у мало не столітній будові, а син, скільки його не звали, не хотів кидати улюблену роботу й від переїзду категорично відмовлявся. Зате тепер у них з’явився чудовий трикімнатний appartement і купа грошей на додачу, власником яких, до речі, є не хто інший, як їхній законний спадкоємець.

На цьому місці батько перервав розмову і, вийшовши з кухні, повернувся з великим пакетом, у якому акуратними рядами лежали банківські пачки стодоларових купюр.

– Можеш не рахувати, – не приховуючи гордості, сказав Мартин Петрович. – Тут вистачить! Купиш собі квартиру, а то живеш, як студент, у гуртожитку...

– А цю продаси, коли нас не стане, – весело додала Мішелін.

– Сподіваюся, до того часу цей мікрорайон увійде до центральної частини міста, – у тон їй відповів Зайцев, – і я загребу кругленьку суму.

– Кругленьку, як пиріг «Розмарі»! – засміялася Мішелін, відкриваючи духовку.