Просмотров — 814

25-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ЩУП ВИСТАВЛЯЄ РАХУНОК
                                
Частина 2

 

Так минули два тижні, напевно, найщасливіші в житті Вілена. Дні він проводив із батьками, відчуваючи себе дитиною. А вечори – із Катрусею, почуваючись великим і сильним.

Це були чудові вечори! Але все добре коли-небудь закінчується. Настав час розлучатися. Катруся поїхала першою. В інституті їй дали пільгову путівку до наметового студентського табору в селищі Коблево, розташованому на березі чорноморського лиману.

Провівши наречену, Зайцев купив квиток на потяг, а день, який залишився, вирішив присвятити прогулянкам пам’ятними місцями дитинства.

* * *

Насамперед він розшукав дитячий садок, і його дуже розсмішив хлопчисько, який бігав навколо пісочниці й гавкав по-собачому точнісінько як Юрко Галкін. Цікаво, ким Юрко став, і чи не змусило його життя з веселого гавкоту перейти на тужливе виття?..

Потім Вілен зайшов до школи й навіть з’їв у буфеті пиріжок. Узагалі-то, він сподівався на кураб’є – солодкий коржик із пісочного тіста, але молода буфетниця про улюблені дитячі ласощі того часу навіть не чула.

Під кінець він зазирнув до дитячого містечка, де його захлеснули такі яскраві спогади, що довелося сісти на лавку.

На цьому програму можна було вважати завершеною, але якась непереборна сила потягнула його до річки – туди, де багато років тому серед верболозу стояв криво збитий стіл, укритий винними плямами. Вілен довго блукав, доки не почув голоси. Підійшовши ближче й розсунувши гілки, він на свій подив побачив той самий клишоногий столик, за яким сиділо четверо чоловіків – один бувалий, сивий, і троє інших років тридцяти чи трохи більше. У руках вони тримали склянки з вином, так що поява Зайцева була вельми несвоєчасною. Він хотів було швиденько ретируватися, але сивий владно наказав:

– Замри!

Зайцев перелякано завмер і відразу впізнав бувалого.

Це був Щуп.

* * *

Минуло стільки років, а Щуплий майже не змінився. Налита силою фігура й похмурий погляд із-під густих брів випромінювали загрозу. Він був схожий на вовка, від чого Зайцеву, який і собак побоювався, стало дуже незатишно. Нарешті Щуп поставив недопиту склянку на стіл і скривився в посмішці:

– Оце так зустріч! Француз?

– Вибачте, але ви мене з кимось плутаєте, – видавив із себе Зайцев.

– Я не слідчий, аби плутати. Ти Француз, і ти мені винен.

– За що? – спробував відкрутитися Зайцев.

– За те, що я саме перед другою ходкою за тебе грошей дав, коли ти у триньку пролетів.

– Щупе, може, його... – п’яно вигукнув один із товаришів по чарці.

– Довбешко, не кіпешись, – обірвав Щуп, – дай побазарити з людиною.

– Скі-кі-льки я вам винен? – затинаючись, мовив Вілен Мартинович, начебто й забувши, що він хоч і такий-сякий, а все ж боксер.

– Триста й галявину.

– Як-ку г-галявину?

– Просту – пляшку й закусон!

– Гаразд, – сказав Зайцев дещо зміцнілим голосом. – Ось гроші, і ми квити.

Вілен Мартинович сунув руку до лівої кишені, де за його розрахунками саме лежала необхідна сума, однак помилився: там було значно більше, бо серед наших папірців затесалися два стодоларових.

– А ти, бачу, при капусті, – задоволено пробурчав Щуп. – Де банк зірвав? Я теж туди хочу…

– Та ні, це відпускні... Я до батьків приїжджав... Вони будинок продали і квартиру купили в новому мікрорайоні.

Краще б він цього не говорив. Адже не дарма кажуть: язик мій – ворог мій, а мовчання – золото. Почувши про новий мікрорайон, один із хлопців підняв голову й пильно подивився на Зайцева. Його фізіономія здалася знайомою, але Вілен Мартинович так і не зміг згадати, де він її бачив.