Просмотров — 222

26-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

НЕ ВІР КРАДІЯМ
                                
Частина 1

 

Уранці Вілен Мартинович прокинувся з головним болем і, згадавши свої вчорашні походеньки, застогнав. Але коли перерахував гроші, то відразу заспокоївся: Щуп повернув усе. Але ж боржок дійсно існував, і за ці роки, напевно, набігли такі відсотки, що щедрість Щупа автоматично переходила до розряду нечуваної.

– І де це ти так погуляв? – запитала Мішелін за сніданком. – Добре, хоч батько рано ліг і тебе не бачив.

– Прости, мамо. Зустрів старих друзів.

– Треба сказати, що твої друзі, вочевидь, не з дипломатичного корпусу.

– Чому ти так вирішила?

– Та тхнуло від тебе сивухою.

– Дивно: ніби все було з магазину, хоча голова дійсно тріщить.

– Випий аспірину.

– Не треба. Був злочин, отже, має бути й покарання: потерплю. А де батько?

– Пішов курку купувати. За його переконанням без вареної курки до потяга не можна.

– Переконання застарілі, але я їх поділяю, – посміхнувся Зайцев, відправляючи до рота відразу дві tartine, або, по-нашому, маленькі бутербродики, які Мішелін вигадувала із французькою витонченістю.

* * *

Потяг відправлявся з Центрального вокзалу о 15-16, тому прощальний обід Мішелін призначила на дванадцяту й наполягла, щоб син вийшов із дому рівно о першій годині. Вілен Мартинович вважав би за краще вирушити пізніше, аби потім не тинятися пероном, але мати наполягла, бо все життя панічно боялася запізнитися на потяг. Через це ночами її часто переслідувало «фірмове» жахіття: вона довго збирає валізу й постійно забуває покласти до неї щось важливе, поки не розуміє, що потяг давно пішов. Цей сон був таким в’язким і страшним, що прокидалася Мішелін від власного крику...

* * *

Батьки дуже хотіли провести сина, але Зайцев умовив їх залишитися вдома. Він не любив довгих прощань, до того ж, чи то через від’їзд Катрусі, чи то через учорашнє в нього потемніло на душі. А може, винуватцем похмурого настрою було ліве око, яке остаточно розфокусувалося й відбивало світ сірим і розмитим?

Остання обставина не сховалася від Мішелін.

– Вілене, а що в тебе з оком? – запитала вона за обідом.

– Із оком? – перепитав Зайцев, щоб потягнути час. – Та нічого особливого. Смітинка потрапила... ну, і натер.

Мішелін кинула на сина стривожений погляд, але нічого не сказала.

– Чого ти, мати, переживаєш? – спробував заспокоїти її батько. – Тут би колоду в своєму оці помітити, а не смітинку в чужому шукати.

– Та який же він мені чужий? Віленчику, я зараз холодної заварки у блюдце наллю, а ти там покліпай.

– Не треба, мамо, око вже не болить. Краще буду збиратися.

На збори пішло хвилини зо дві. Точніше, рівно стільки, скільки треба, щоб кинути до сумки капці, футболку, спортивні штани, зубну щітку, пару свіжих шкарпеток і курку.

– А гроші не забув? – запитав батько.

– Не забув. Я їх під курку сховав, щоб пахли смачніше. Ну, не згадуйте лихом! Приїду – зателефоную.