Просмотров — 149

26-3 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

НЕ ВІР КРАДІЯМ
                                
Частина 3

 

У спеку пиво пилося швидко, тому разів зо два бігали за повтором. Як не дивно, але Щуп свою обіцянку виконував і за все платив сам.

Поступово Зайцев заспокоївся. Розмова текла мирно. Хоча спочатку Довбешка спробував розповісти про своє останнє «відрядження», тобто трирічне перебування у виправно-трудовій колонії, але Щуп гримнув:

– Годі! Якщо ти всі свої ходки почнеш згадувати, на тиждень вистачить. А людині їхати треба. Краще Француза послухаємо. Ми ж із ним з одного району, разом голубів крали!

– Було таке, – кивнув головою Вілен Мартинович, хоча ніяких голубів він не крав, але, щоб не мовчати, запитав: – А ти Дубину пам’ятаєш?

– Довгого? Який у Запашного працював, а його тигр розірвав?

– Зовсім, чи що? – похмуро поцікавився Довбешка.

– Ні, тільки бочину обдер.

– А знаєш, звідки в нього це прізвисько? – запитав Вілен, аби не втрачати ініціативу. – Ми у третьому класі вигадали. А Валерик тоді, здається, у сьомому навчався. Узагалі-то він психованим був. А ми, дрібнота, його дражнили. Так він якось нас дубиною до річки загнав, а було це восени. Ми півгодини по кісточку в крижаній воді простояли, а він берегом бігає, дубиною махає та лається.

– Тепер зрозуміло, чому «Дубина». Тільки ви б там до ранку кантуватись, якби я не підканав і Дубині ребра не перерахував, – самовдоволено вишкірився Щуп.

Зайцев згадав, що Щуплий за їхнє звільнення змусив заплатити нечувані на ті часи гроші – п’ятдесят копійок із носа, але тактовно промовчав.

* * *

– А що ти вчора про весілля ліпив? – запитав Щуп. – Чи не пізно надумав?

– Та начебто ні. Коли Катруся кораблебудівний закінчить, я її до себе заберу.

– А ти де свою науку рухаєш?

– У Гірничій академії, на кафедрі електроніки.

– Це що таке? – несподівано озвався Кульгавий.

– Ну, прилади різні роблю, схеми паяю.

– А мені якось за гоп-стоп сімку припаяти хотіли. Грабанули одного фраєра біля шинка, – підтримав розмову Довбешка, але затнувся під важким поглядом Щупа.

– А вона яка? – знову повернув розмову Щуп.

– Вона розумна. Віршів багато знає. Хочете, прочитаю один?

– Не жени картину, – пробурчав Довбешка. – На фіга нам вірші? Краще давай іще пивасика накатимо: добре йде!

Від цих слів у Зайцеві щось зламалося. Чи то від учорашнього розвезло, чи то ліве око остаточно перемогло праве, але він раптом відчув приплив скаженої злості на цього мерзотника, який воліє не слухати вірші, а глитати розбавлене пиво з погано вимитих кухлів.

– Пиво почекає, – крижаним голосом процідив Вілен Мартинович. – А зараз будуть вірші. І я наполягаю, щоб ти їх вислухав!

– Наполягаєш чи благаєш? – похмуро перепитав Довбешка, відриваючи від губ келих.

– Наполягаю! – повторив Зайцев, втрачаючи відчуття реальності.

– Отже, наполягаєш...

А далі все сталося миттєво. Одним рухом Довбешка виплеснув недопитий келих в обличчя Вілена Мартиновича, від чого той на секунду осліп і задихнувся. Потім бандит згріб сорочку на його грудях і могутнім ривком прикарбував любителя поезії до паркана.

Зайцев спробував смикнутися, але відчув гострий біль у районі пупка. Він покліпав, аби змахнути піну з вій, і скосив очі донизу. Побачене змусило здригнутися: проткнувши сорочку, до його живота залізним жалом присмоктався величезний ніж, яким Довбешка вчора орудував за столом.

* * *

Зайцев не знав, скільки це тривало. Час припинив існувати й перетворився на обволікаючу вічність, поки її не відкинув владний окрик Щупа:

– Кинь майло, Довбешко! Кинь майло!

Колишній зек знехотя послабив хватку і, наостанок досить відчутно штиркнувши супротивника в живіт, прибрав ніж. Сорочка, що залишилася без ґудзиків, розійшлася, і Вілен Мартинович побачив маленьку криваву крапку – слід сталевого жала. На ватних ногах він підійшов до ящиків і, переконавшись, що сумка на місці, жадібно випив пиво, здається, із келиха Кульгавого. Але на це ніхто нічого не сказав, а Довбешка навіть незграбно спробував вибачитися.

– А ти того... фільтруй базар. Ти ж не прокурор. Це в них там типу «Наполягаю на вищій мірі». Тьху!.. Гаразд, тримай краба! – майже миролюбно закінчив він і простягнув Зайцеву розчепірену долоню.

* * *

Потім уся чесна компанія провела Вілена Мартиновича на перон і навіть постояла в тамбурі до відправлення потяга, вистрибнувши з вагона мало не на ходу під шалені крики провідниці.

Змінивши в тамбурі мокру сорочку на футболку, Зайцев рушив на своє законне місце. Йому пощастило: чоловіків у купе не було. Тому він зміг спровадити дам до коридору під приводом зміни літніх штанів на спортивні.

Тільки-но двері зачинилися, Зайцев заклинив їх засувкою та смикнув блискавку сумки.

Пакета з грошима там не було.