Просмотров — 149

30-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ГРЕБІНЕЦЬ ГУСТИЙ, ТА ВИЛОВ ПУСТИЙ
                                
Частина 1

 

Ілля, не поспішаючи, вів Бурушку вузькою стежкою, що зміїлася чернігівським лісом.

Густий ліс, темний. Ходити в такому лісі – бачити смерть на носі: або деревом уб'є, або ведмідь задере. Але Муромець особливо через смерть не сумував, бо знав, що й життя, і смерть у руках Божих, а в богатирських руках тільки меч булатний. Отже, треба його міцно тримати й державу захищати, а решта додасться.

Тим паче, смерть невідомо де, а щирий друг Альоша Попович поруч скаче – на відстані крику.

Останніми роками Ілля з Альошою міцно здружилися. На те було дві причини. Перша – смерть Якима Івановича, вірного Альошиного зброєносця. Та де там зброєносця – няньки! Адже без Якима Альоша – нікуди! Яким і про коней подбає: пустить на луку, водою напоїть. Яким і під час бою прикриє, і Святе Письмо на привалі почитає, бо Альоша більше слухати любить, для чого Яким грамоті навчений. І кашовар Яким знатний: у нього і юшка ладненька, і окраєць гладенький, бо знає Яким, що черево не мішок – дрантям не наб’єш. Ось і тримаються Альоша з Якимом разом, і нехай вода все криє та берег риє, а їх не розіллє.

Але довелось якось Якиму з води та в полум’я потрапити.

* * *

Вирушив одного разу Попович зі своїм зброєносцем до лісів далеких Чувирлу вгамовувати. Залякав цей розбійник народ міцно: убивати, щоправда, не вбивав, але грабувати – грабував.

Чи довго, чи недовго, а вийшли на слід. Тут Яким Іванович і попросився в розвідку сходити, щоб дізнатися, скільки в Чувирли ножів. Альоша його й відпустив. А дарма! Знав би, чим справа закінчиться, сам би пішов.

Та тільки шкодувати не допомагати, коли смерть до дверей стукає. Розбійнички-то весь ліс біля табору свого ведмежими ямами перекопали. Ось Яким і потрапив до однієї, та так невдало, що під конем опинився. А кінь у нього важкий – іншого б задавив, але Якиму Івановичу всього лише ногу попсував. Звісно, у нього і друга є, тільки на одній нозі не дуже розженешся!

Коли Чувирла Якима в ямі побачив, то від страху мало в штани не наклав. А коли оговтався, наказав своїм розбійничкам хмиз підпалювати й униз скидати. А тим потіха! Людина живцем горить, а вони гогочуть і гілки підкидають. Та не довго сміялися супостати, а тільки до того часу, поки Яким Іванович на здоровій ніжці не підскочив і не затягнув Чувирлу до багаття жаркого, де його чорна душа до цього дня горить. Зате Якимову душу янголи просто на небеса забрали...

* * *

Була і друга причина дружби двох богатирів. Причина сурйoзна, можна сказати, корінна: у віці вони зрівнялися. Бо на той час Муромцю майже вісімдесят упало, а Поповичу сьомий десяток пішов, і перетворився він на зрілого мужа, хоч юної спритності не розгубив.

А третьою причиною стали спільні походи й січі затяті, у яких спочатку й воєвода Добриня Микитович брав участь, доки через старість дочиста від справ не відійшов.

Ось і зараз селянський і попівський сини пліч-о-пліч ішли – усього на відстані крику. Та хіба для Бурушки Іллюшиного та Стрілки Альошиної це відстань? Так, скок один!

Їдуть, отже, вони, їдуть, та не просто їдуть, а з дозором. Аби повибивати з лісів нечисть усяку. А тут іще чутка пройшла, що завелася між стольним градом і Черніговом чи то мара болотяна, чи то лісовик розміру небаченого, який співає голосом без слів, ляскає в долоні, свище, аукає, регоче, плаче, перекидається в мужика з торбинкою, а то у вовка чи пугача, щоб подорожніх заплутати і зжерти з усіма тельбухами.

Ілля в лісовика не вірив. Він знав, що лісовиків поговір створює, а насправді це розбійники завзяті, які самі про себе чутки розпускають, аби люди більше боялися. Але про всяк випадок вони з Альошею були насторожі, щоб крик обумовлений почути й на допомогу один одному примчати. А роз’їхались, аби ширше ліс прочесати. Адже богатирський гребінець хоч і дере, зате причеше – любо-мило глянути.