Просмотров — 145

30-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ГРЕБІНЕЦЬ ГУСТИЙ, ТА ВИЛОВ ПУСТИЙ
                                
Частина 2

 

Ось так ішли вони, ішли, поки Бурушка не почав прясти вухами й навіть по-тихому схропувати.

 Муромець стрепенувся і вхопився за держак меча. Але на великій галявині, куди вливалася лісова стежка, його зустріли не розбійники, а мирна на вигляд хатинка. Хоча, питається, навіщо мирній хатинці в гущавині ховатися?

І точно! Придивившись, Ілля зрозумів, що хата зовсім не мирна. Оскільки склали її з таких великих колод, які навіть йому з Поповичем без натуги не підняти. Але ж Муромець знав, що й на їхню силу сильніша сила може знайтися. А коли так, то хатинку міг скласти невідомий богатир, якого Бог щедріше обдарував. Але якщо це Божий чоловік, то навіщо йому людські черепи на кілки насаджувати?

На це запитання черепи відповідати не стали, а просто дивилися на подорожнього порожніми очницями.

– Фу-ти, погань яка! – прошепотів Альоша.

Він умить примчав на допомогу другові, як тільки замовк шелест гілок, що розсікали могутні груди Бурушки. Адже тиша, як і крик, теж була небезпечним знаком.

* * *

Тепер Стрілка й Бурушка стояли поруч і чутливо пряли вухами. Красиві вони були – не надивитися! Проте краса приглядиться, а розум згодиться. Тому богатирі своїх коней не за красу, а за поміркованість цінували.

Але, чесно сказати, хоч Альошина Стрілка була славної крові, а як не крути – кобила! А хіба навіть найбільш справна кобила може зрівнятися з таким конем, як Бурушка, який був схожий на морський бурун, що вирує й піниться біля гранітних скель. Його ноги були міцнішими за дубові колоди, під атласною шкірою бугрилися м’язи, очі горіли скатними яхонтами, а кудлата грива переливалася чорним бархатом-оксамитом!

Однак, незважаючи на свою богатирську поставу, Бурушка був швидкий і легкий, немов метелик. Такого коня не купиш, і не тому, що золота не вистачить, а тому, що немає більше таких. І Муромець не купив, а прийняв у дар від перехожих старців. Їхніми молитвами багато чудес творилося: ось і Бурушка у смертельних битвах і кривавих січах силу не розгубив, а став іще добрішим. Альоша вже з десяток скакунів поміняв, а Бурушка – ось він, цілий-цілісінький!

* * *

– Та-а-к, нечиста це справа – голову на кіл насаджувати... – теж пошепки погодився Ілля. – Тільки здається мені, що господаря вдома немає...

– Звідки знаєш?

– А ти сам розсуди, чи міг би він стільки голів зрубати, якщо б на печі лежав і калачі жував? Був би вдома, ми б і до частоколу не дійшли. Та й Бурушка нікого не чує.

– Ого-го! – у чверть голосу погодився Бурун.

– Сам бачу, що нікого, – посміхнувся Попович. – Хоча нюх у мене і слабший, ніж у твого коняки.

– Охрестись! Не до жартів, – осадив веселуна Альошу Ілля. – Робимо так: я в хаті заховаюся, а ти з Бурушкою і Стрілкою – за тими вільхами. Вільха – кущ густий, не видасть.

– А нумо удвох у хаті ховатися! Удвох воно ж зручніше. Сам розсуди, навіщо йому в кущах нишпорити? Він відразу до хати піде, а тут ми! Пику натовкмачимо – він і вгамується...

– А якщо він натовкмачить? – серйозно запитав Ілля. – Невідомо, хто кому ребра перерахує! Думаєш, твоя Стрілка виручати прибіжить?

– І прибіжить! А як не прибіжить, так Бог допоможе, – не здавався Попович, уявивши, як ця нечисть прямує до хати, де її скручує Ілля, а він у кущах відсиджується.

– А ти Бога не спокушай, – обірвав ці роздуми Муромець. – Знав я одного дячка, якому дуже літати хотілося. Видерся він на дзвіницю, перехрестився й каже: «Янголи Божі, якщо не злечу, допоможіть приземлитися».

– І що, допомогли?

– Допомогли. Спершу трохи потримали, щоб він усмак руками намахався, а потім об землю гепнули. Та так вправно, що всі дурощі з голови вибило, а ґулю набило. Народу – сміх, а йому – наука: коли не дав Бог крил, то не варто із дзвіниці стрибати... Отже так, сидиш у вільсі, ніби гриб у траві, а якщо цей головоріз від мене вирветься, тоді твоя черга прийде силушку показувати.

– Це ми миттю! – весело хитнув чубом Альоша, який на зло рокам анітрохи не втратив завзяття молодечого.

– Миттю-то миттю, тільки не забувай, що в народі кажуть: тихо йдеш – біда дожене, шибко підеш – біду доженеш!

– Та яка біда, Іллюшо? Ми ж із тобою проти сотні бусурман стояли, а тут один башибузук попався! Та я його на одну долоню посаджу, а іншою приплесну!

– Ото ж бо й воно, що з бусурманами ми в чистому полі сходились і в очі їм дивилися, тому силу могли зрівняти. А що це за один, ані я, ані ти не знаємо. Отже, нема чого завчасно перемогу святкувати, щоб не отримати нашою силою собі в рило. Тим паче, що розум силу ломить...

– Та я хіба сперечаюся? – відступився Попович.

– А коли не сперечаєшся – ховайся в кущі, а я до хати піду. І дивися, щоб тихо...

* * *

Тільки тихо не вийшло. Не встиг Ілля зручніше розташуватися на грубо обтесаній лавці, як із лісу долинуло дружне іржання Бурушки та Стрілки, яке в перекладі на людську мову означало: «Нічого собі!».

За іржанням почувся гучний тріск гілки, а потім удар, від якого загула земля, ніби з неба впав камінь. Потім пролунав злостивий рев, схожий на ведмежий, коли ведмідь лізе на рожен.

Почувши таке, Ілля вискочив із хати, знісши плечем дубові двері, і в два стрибки досяг заростей вільшняка. Але все одно запізнився, бо тільки краєм ока встиг помітити щось волохате й величезне, яке з такою швидкістю тікало в гущавину, що й око не встигало.