Просмотров — 544

31-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ПІДСІКАЛОЧКА-ПОГОНЯЛОЧКА
                                
Частина 1

 

Але хоч око й не встигало, а Муромець би устиг. Адже не дарма кажуть: не стомишся поспішати – було б кого доганяти! Тільки Ілля і кроку навздогін волохатій дивині не зробив, тому що біля його ніг на прим’ятій траві лежав бездиханний Альоша Попович.

Лежав і бровами не вів, і навіть віями не ворушив. А обличчя в нього було біле-біле, як молоко в темному глечику.

«Невже помер?!» – майнула зрадницька думка, але Ілля відразу її відігнав. Не міг Альоша зненацька померти! Якось у нього половецька стріла потрапила, так Попович її начисто із грудей висмикнув, затиснув кров лівою рукою, а правою пішов рубати вражі голови, ніби качани капустяні! А потім, коли лікарчук молодий припікав йому рану розпеченим залізом і очі відводив, і скрикував по-заячому, Попович тільки жовнами грав та посміювався.

А тут ані подряпинки, ані кровинки, тільки лежить богатир і не ворухнеться. Дивно якось. Не зі страху ж він знепритомнів, немов красна дівиця, якій миша ногу віддавила?

* * *

Муромець став навколішки і, скинувши шолом, приклав вухо до кольчуги. «Стук-стук-стук!» – заспокоїв його бадьорий стукіт Альошиного серця. Богатир підхопив Поповича і привалив могутньою спиною до могутнього соснового стовбура із крислатими гілками. Нарешті Альоша розплющив очі та здивовано закліпав.

– Хто це мене перекинув? – запитав він, злегка покручуючи головою, аби переконатися, що вона на місці.

– Схоже, на тебе шишка впала, – посміхнувся Ілля, вказуючи на високу соснову гілку, надламану майже біля основи.

– Та-ак... дісталося на горіхи, – протяг Альоша і знову покрутив головою, щоб перевірити, чи ціла шия. – Добряча шишка! Якби шолом був слабшим, не минути лиха...

* * *

Огляд хати, оточеної частоколом із черепами, нічого не дав, окрім припущення, що її господар був велетенського зросту й дуже сильний. Про це говорили небагаті дубові меблі. Грубо збитий стіл доходив Поповичу мало не до грудей, а триногий стільчик був завеликим навіть для Муромця.

– Ех, не встиг його за каптан схопити... – поскаржився Попович.

– Та не було на ньому каптана – сама шерсть або, може, шкура ведмежа. У лісі нам його не спіймати – надто швидкий. Але це нічого: швидка вошка першою на гребінець потрапляє.

– Тільки наш гребінець його не втримав. Щоправда, і він нам зубців не виламав, – радісно мовив Альоша, до якого повернувся звичний веселий настрій. – Може, засідку влаштуємо?

– Еге, і скільки засідати накажеш? Що він тут забув – ложку та миску? Та він із такою величезною силою в будь-якому селі нове начиння добуде.

– Отже, і нам треба знайти село й людей розпитати.

– Правильно надумав! Тільки спершу перекусимо, а то я вже дещо зголоднів.

Друзі понишпорили по засіках і знайшли пшоно, цибулю, окраєць хліба, три десятки яєць перепелиних, п’ять яблук, барильце меду й великий шмат м’яса в холодному льоху. Але, перезирнувшись, м’ясо вони залишили: аж надто неапетитно виглядав цей шмат по сусідству з черепами. Тільки не довго черепи хату охороняли: перед відходом богатирі не забули поховати їх в одній могилці, а зверху поставили хрест із кілків, щоб ніхто не затоптав ненароком.