Просмотров — 348

31-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ПІДСІКАЛОЧКА-ПОГОНЯЛОЧКА
                                
Частина 2

 

Найближче село знайшли швидко, за чверть дня ходу. Село було тихим: напевно, народ пішов у поле чи подався до лісу за ягодами-грибами. І тільки біля однієї хати було шумно: замурзана дітвора, забувши про все на світі, грала в підсікалочку. Ведучий, білявий хлопчина років дванадцяти, стояв усередині кола і крутив мотузку з малесеньким чурбачком на кінці, а решта з вереском підстрибувала, щоб мотузка-підсікалочка не зачепила босих ніг.

Альоша, який любив усякі забавки, миттю зіскочив зі Стрілки і кинувся в коло, але з розгону схибив, через що чурбачок стукнувся об шкіряний чобіт.

* * *

Помітивши двох богатирів, діти перелякано скупчилися, а двійко найменших улаштували зразково-показовий рев, від чого у вухах задзвеніло.

– Нумо, цить! Церковний дзвін не є молитвою, а крик – бесідою, – грізно мовив Ілля й задля більшого остраху клацнув батогом-погонялочкою, який був настільки сильнішим за мотузку-підсікалочку, що рев зараз же замовк. – Де ваші батьки, і як село називається?

– Сучий брід! – несподівано вилаявся білявий.

– Що?! – отетерів Муромець.

– Село називається Сучий Брід, – охоче пояснило хлоп’я. – А зі старших у селі тільки бабця Маланка й Куксуватий, інші – у полі.

– Ну, веди до Маланки, – сказав Муромець.

– Так вона ж того...

– Чого? – запитав Альоша, сумно позираючи на підсікалочку, так йому позабавлятися закортіло.

– Глуха вона як пень. Гугнявить, щоправда, голосно, тільки незрозуміло.

– Тоді веди до Куксуватого, чи він теж того?

– Та ні, не зовсім. Із глузду тільки трохи з’їхав, коли руку собі відпилював, доки одна кукса не залишилась.

– Як це – руку відпилював?

– Та це він розповідає, що відпилював, а якщо насправді, то бреше! – встряв до розмови чорнявий хлопчик, не припиняючи жувати смоляну жуйку. – Мені тато говорив, що собі руку ні за які пряники не відпиляєш, тут треба іншого просити.

– А іншого Лихо живцем з’їло, – загомоніли відразу кілька голосів.

– Якого іншого? – запитав Ілля, відчуваючи, що розмова стає все цікавішою.

– Та брата його, кравчика! – пояснив білявий і непомітно показав чорнявому кулака, щоб не влазив, коли старші говорять. – А Куксуватий – це коваль наш. Він, узагалі-то, при розумі, але як лишку вхопить, то заговорюватися починає: гаком на куксі махає і кричить: «Згинь, нечистий!»

– Яким гаком?

– Який він собі замість руки викував. Зате з печі тепер залізо клешнею без кліщів вихоплює. На нього подивитися здалеку приїжджають, а він усіх обковує та грошенята здирає.

– Чи не те то лихо, що ходить тихо, а на людей із дерев падає? – упівголоса запитав Ілля в Альоші, а білявому наказав: – Веди, малий, до коваля, може, він і з нас грошенят здере.

– За підкову? – не витримав чорнявий, киваючи на богатирських коней.

– Нащо за підкову? Ми народ підкований. Наша нагорода не за підкову, а за казку толкову. Правда, Альошо?

Попович відкрив було рота, але білявий знову перехопив віжки розмови і дзвінко викрикнув улюблене прислів’я всіх баляндрасників:

– Вам казку, а нам бубликів в’язку! Ходімо!