Просмотров — 191

32-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

РОЗПОВІДЬ КУКСАТОГО
                                
Частина 2

 

– Кого треба, і хто такі? – прогримів із глибини двору басовитий голос. – Коли на нічліг, крокуйте до бабці Маланки – вона вашого хропіння все одно не почує. А якщо за поковкою, то зайнятий я сьогодні – завтра приходьте.

– Відчини, ковалю! Розмова до тебе є! – крикнув у відповідь Альоша.

– Нема коли мені розмови розмовляти. Ідіть деінде, доки я не розсердився.

– А якщо ми розсердимося, не боїшся? – спокійно, але владно мовив Ілля.

– Чому ж мені вас боятися? – трохи притихнувши, перепитав невидимий голос.

– А тому, що ми богатирі Великого князя Київського й бажаємо про Лихо Однооке послухати.

У відповідь пролунав залізний гуркіт, ніби ковальський молот ненароком упав на ковадло. Потім почулися важкі кроки, скрипнув засув, і хвіртка відчинилася. Перед гостями постав похмурий широкоплечий чоловік із широкою стрічкою на лобі, щоб піт очі не заливав. Правою рукою він стискав топірець, а ліву ховав за спиною.

– Добре ти гостей зустрічаєш – із сокирою! – посміхнувся Альоша. – Тільки що твоя сокира проти наших мечів? Так що поклади на місце...

– ... і руку з-за спини дістань, – підхопив Ілля.

– Навіщо?

– На гак подивитися хочу.

– Уже доповіли! – невдоволено буркнув коваль, але сокиру кинув на землю й руку з-за спини дістав.

– А чому ми на порозі стоїмо? – пожвавішав Альоша. – Веди до будинку і квасом почастуй, щоб розмові колеса змастити.

* * *

Щоправда, особливо змащувати не довелося, бо Альоша відразу затіяв спритну бесіду. Він так хвацько розповідав про свої подвиги, що похмурий господар почав потроху відтавати. Але тільки-но він остаточно заспокоївся, як Ілля з гуркотом відсунув кухоль із квасом і зміряв коваля важким поглядом:

– А тепер розкажи нам, друже люб’язний, де руку втратив.

Від несподіванки Куксатий поперхнувся й зайшовся кашлем, доки Альоша не ляснув його по спині богатирською долонею.

– Розповідай, не бійся! – підбадьорив він Куксатого, який від того ляскання приліг щокою на стіл. – Не через цікавість запитуємо, а через обов’язок. Нам князь наказав ліси тутешні причесати. Ми і причесали, тільки одного пропустили – надто спритним виявився. І здається мені, що це саме твій кривдник. Тому розповідай, нічого не приховуючи. А коли щось приховаєш, і воно потім вилізе, ми за тобою повернемося...

І хоча Попович говорив із посмішкою, коваль відчув загрозу, від чого йому й зовсім говорити перехотілося. Узагалі-то, він цю історію вже рік повторював, і всі йому вірили, за винятком Тимоша. Та що Тиміш! На цього дрібного, але прудкого розумом мужичка, який один не повірив його розповіді, коваль намагався не звертати уваги. Тільки княжі богатирі – справа інша. Як на них уваги не звернути, коли вони своїми розмірами півхати зайняли: куди не глянь – скрізь вони! Таких не обдуриш. Хоча спробувати можна...

– Ну, слухайте, коли хочете, – зітхнув Куксатий і, не поспішаючи, випив півкухля медового квасу, аби з думками зібратися.

* * *

Богатирі слухали не перебиваючи, тому під кінець коваль навіть повеселішав. Але коли дійшов до місця, де руку довелося відпилювати, Муромець так уперіщив кулаком по столу, що дубовим брусом пішла тріщина:

– Ти, ковалю, бреши та не забріхуйся. Стрілу в бою можна гарячково вирвати, але щоб руку собі відрізати – такого навіть Альоша не подужає. Кажи, як насправді було, або перед князівським судом відповіси. А там судді тямущі – відразу таємницю витягнуть.

– Помилуйте, добрі люди! – раптом по-жіночому заголосив Куксатий. – Якщо мужики правду дізнаються – продиху не дадуть!

– А якщо ми правди не дізнаємося, то нікому продиху не буде. Чи не так, Альошо?

– Іще б пак! – знизав широкими плечима Попович. – Як не спіймаємо Лиха, то воно всіх нас переловить. Тому не сердься, братчику, а виручай. А не виручиш – себе вимучиш...