33-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

Не гляди високо: запорошиш око!
Народна мудрість


ГУСЯЧЕ ПЕРО
                                
Частина 1

33-1 Pero
 

Вийшовши за хвіртку, богатирі вскочили в сідла й не поспішаючи подались уздовж єдиної вулиці Сучого Броду. Узагалі-то, на вулицю, або стогну, як говорили раніше, кривий проїзд ні з якого боку не був схожий. Це, скоріше, була стежка між нерівно поставленими й облямованими бур’яном хатами. Тих хат давно вже немає, а ось бур’янець крізь усі часи проріс. Його по-різному величали, але найчастіше будяком, бо набирала трава повний зріст лише біля будинків, де її не витоптували личаки й копита.

– Куди прямуємо? – запитав Альоша, збиваючи квіти бур’яну погонялочкою.

– Та ти ж і сам знаєш.

– Знаю – до Тимоша.

– А нащо питаєш?

– А щоб не мовчати. Не люблю, коли тихо.

– Тоді нумо пісню співати.

– Добре, утнемо! – відразу погодився Попович, який дуже любив горло подерти.

Подейкують, одного разу він самого Солодю – зухвалого волзького отамана – переспівав. Наздогнав його човен Альоша на своїй лодії та викликав на чесний поєдинок, аби людей зайвий раз не турбувати. А Солодя, прозваний так за солодкий голос, знаючи, що йому довіку Поповича не здолати, запропонував не на мечах, а на піснях битися, мовляв, хто кого переспіває:

– А задля впевненості по гусячій пір’їнці перед губами триматимемо. У кого перо тремтіти перестане, із того, отже, дух вийшов.

– Гаразд! – погодився Альоша, який любив усякі дивовижні забави.

* * *

І почалася потіха! У супротивників голоси такі, що з пера пушинки злітають. Їм нові в кулак застромлять, та й ті недовго гнуться. Уже півгусака проспівали, уже сонце до землі покотилося, а вони все гудуть і волзьку хвилю глушать.

Уже ніч скоро, а переможця все немає. Уже Альоша зблід, уже чуб до чола прилип, а Солодя заливається й на суперника переможне око косить. Зажурилися ратники Поповича, адже не звикли вони до поразок, та ще якихось бабських. Кому скажеш – засміють. А Солодіни дружки навпаки – шкіряться й руки потирають.

Тільки рано раділи. Солодя раптом захрипів, а перо в кулаці битися перестало. Від такої ганьби кинувся отаман у сірі хвилі й відразу на дно пішов. Хоча, точніше, не від ганьби кинувся, а втекти хотів. А чому відразу на дно пішов? То Яким Іванович, тоді живий іще, у нього стрілку пустив. І правильно, щоб умову не порушував, яка дорожча від золота.

А розбійницьку вольницю й добро награбоване Попович до Києва доставив...

* * *

Так що співати Альоша вмів. Ось і зараз завів стару бувальщину дзвінким і чистим голосом, а Муромець його срібло басом оксамитовим укутав.

Відпусти мене, рідна матінко,
Прогулятися та й по Києву –
Навкруги усе роздивитися,
І церквам довкіл поклонитися!

Я піду, знайду в дім невістоньку,
Тобі невістоньку, мені зіроньку,
Стане поруч любка із матусею
Помічниця їй і заступниця.

Гей, бере богатир лук тугий,
Гей, тягне він тятиву шовкову,
Гей, пускає стрілу в небо синє,
Гей, жене за нею коня доброго...

Раптом пісня перервалася, і що прикро – на найцікавішому місці. А все тому, що назустріч богатирям із гучним вереском біг знайомий чорнявий хлопчик, якого наздоганяв білявий.



Добавить комментарий