Просмотров — 158

33-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ГУСЯЧЕ ПЕРО
                                
Частина 2

 

– Стій! – голосно наказав малечі Муромець. – Що знову не поділили?

– Він мою свистачку поцупив! – заторохтів білявий.

– Як твою, Біляше? Я її два дні вистругував.

– Так ти ж її програв, Чорнушко! Хто казав, що з ґанку до куща доплюне?

– Ну, я... – пробурчав чорнявий Чорнушка. – Тільки я свистачку все одно два дні вистругував.

– А хто доплюнув? – не здавався білявий Біляш.

– Ну, ти…

– Отже, моя свистачка!

– Твоя, твоя, – підтримав Альоша. – Якщо плювали без махлювання – забирай.

– Без махлювання! – із готовністю підтвердив Біляш.

– Без махлювання... – неохоче процідив Чорнушка й раптом залився гіркими сльозами. – Тільки свистачку шкода, я ж її два дні вистругував...

– Нічого, не плач, – утішив його Муромець. – І знай: хто грає – той штани програє. А без свистачки зручніше ходити, ніж без штанів. Згоден?

– Еге ж! – шмигнув носом чорнявий, простягаючи діряву деревинку товаришу.

Але не втримався й наостанок усе ж дмухнув.

Вийшло жалібно...

* * *

Аби помирити друзів, богатирі посадили їх на круті крупи своїх скакунів і поїхали далі. Спочатку дітлахи радісно зойкали й махали руками, ніби в них там було по мечу-гартованцю. Але незабаром Чорнушка, який сидів на Стрілці, злякано засовався.

– Ти чого? – запитав Альоша.

– А куди ми їдемо? Скоро татко повернеться і, якщо мене не застане, березової каші всипле.

– Саме до твого татка їдемо, якщо дорогу покажеш, – заспокоїв Чорнушку Муромець.

– І що, сильно дере тебе Тимофій Федорович? – із посмішкою запитав Альоша.

– Та ні! Під гарячу руку, звісно, може, але потім обов’язково пробачення попросить.

– У такої малечі? – розсміявся Попович.

– А що? Підійде, у маківку поцілує й мовить: «Прости мене, Федько, прости окаянного».

– Чудний у тебе батько, – здивувався Ілля. – Хоча пробачення просити – як воду святу пити – усе на користь!

– А онде він! – раптом закричав Чорнушка-Федько, показуючи замурзаним пальцем кудись угору.

Богатирі підняли голови й помітили на високому старому осокорі непоказного чоловічка, який крутив головою, ніби щось виглядаючи.

– Тато, тута я! – закричав Чорнушка так, що Стрілка мало не спіткнулася. – Тута я, на конязі!

– Ну і вдатний ти голосити! – чи то з осудом, чи то схвально мовив Альоша й помахав мужичку рукою.

* * *

Побачивши синочка, Тиміш прожогом зліз із тополі та швидко зашкутильгав до богатирів.

– Чому кульгаєш, Тимофію Федоровичу? – із дружнім співчуттям запитав Попович, аби відразу навернутися до доброї розмови.

– Та ось ґулю на нозі натер, – ніяковіючи від такого поважного ставлення, пробурмотів Тиміш. – На руках мозолі – річ правильна, а на лапі – ні туди, ні сюди. Раніше б я село миттю оббіг, а сьогодні довелося на осокір лізти, щоб Федька вгледіти... Гаразд, синку, хотів тобі всипати, але коли з добрими людьми приїхав, прощається, хоча і змучив, шибайголова, своїми гулянками. Нумо, притьма до хати, я там яблук напік – пальчики оближеш. І Сенька бери – на всіх вистачить.

– Побігли – хто перший! – відразу запропонував Сенько-Біляш і чкурнув, підстрибуючи.

Однак Чорнушка був напоготові. Він учепився в сорочку свого незмінного суперника і, оскільки той був удвічі сильнішим, поїхав за ним на п’ятках. На щастя, пухкий сільський пил це дозволяв. А коли через п’ять кроків Сенько обернувся, було вже пізно. Чорнушка відчепився від сорочки і з диким вереском кинувся вперед.

– Ну, Федько, тримайся! Наздожену – видеру як Сидорову козу!

Але краще б білявий мовчав, бо ця загроза тільки підстьобнула чорнявого, який раптом почав перебирати ногами з неймовірною швидкістю.