Просмотров — 151

34-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ЧЕРЕПКИ Й КАМІНЦІ
                                
Частина 1

 

Коли пил сів, Ілля спішився і простягнув Тимошу розкриту долоню:

– Нумо знайомитися. Ілля на прізвисько Муромець, Іванів син.

– А я Олексій – попівський син на прізвисько Попович, – відрекомендувався білявий багатир, але сідла не покинув, аби зручніше було прикрити пішого товариша на випадок засідки чи іншого підступу.

Але цього разу обійшлося без несподіванок. Почувши імена, чоловічок стягнув із голови дешевий суконний ковпак і вклонився в пояс.

– Ти чого поклони б’єш? – здивувався Альоша. – Ми ж не святі!

– А це як сказати. Чутками про ваші подвиги земля повниться. Отже, святу справу робите. А святу справу тільки святі творити можуть... Ох, а мені й пригостити вас нічим – мої ласунчики, мабуть, уже всі яблучка доїли!

– Нічого, ми ситі, – зістрибнувши на землю, заспокоїв чоловічка Попович, якому вочевидь сподобалися його слова. – Хліб і вода – молодецька їда! А скінчиться хліб – Муромець однією стрілою двох качок уполює. Він у нас мисливець знатний. Слухай, а чому ти так над своїм Федьком трусишся? Пильнуй, аби він бабою не виріс. Нам богатирі потрібні, а для богатиря батьківський потиличник зайвим не буде. Та й матусина ласка образу очистить...

– Та немає матусі в Федька, – голос Тимоша зрадливо затремтів. – Рік, уважай, як Аксютушка наша до лісу за ягодами пішла та й не повернулася. Зникла в гущавині, навіть слідочка не залишила. Думаю, на наше горе Лихо зустріла...

– Царство Небесне, – перехрестився Альоша.

– Стривай ховати завчасно, – обірвав його Тиміш. – Якби Лихо її загриз, як наші мужики патякають, сліди б точно лишилися. А так нічого, наче вітром здуло.

– Відчуваю, у тебе свої міркування є, – мовив Ілля, не зводячи з Тимоша допитливого погляду.

– Є. Здається мені, що Лихо нікого не гризе, а навпаки, береже, аби бранців нишком продати бусурманам. Адже він не завжди на місці сидить, а пропаде часом на місяць-другий. А цього з лишком вистачить, щоб за Тмутаракань до печенігів сходити й назад повернутися. І ще скажу, його мужики якось здалеку бачили на козлах критої повозки, яку чотири коняки тягли. А повозка така містка, що двадцять душ візьме, і ще місце залишиться. Вони навіть плач людський чули, хоча, самі кажуть, що далеко до повозки було. Може, брешуть? Може, це вітер в улоговині співав? А може і Лиха ніякого немає?

– Стривай-но, але ж ми своїми очима черепи на кілках бачили!

– Бачити – це ще не знати. Ось якщо ти побачиш мокру землю – що подумаєш?

– Що дощ пройшов.

– А якщо її з відра поливали?

– Теж мокрою буде... Хитро! То ти вважаєш, що черепи для остраху висять?

– А ось тут якраз насправді знаю, що так, а не інакше! Адже ви на ті черепи заледве глянули, а я в руках потримав.

– Це коли? – здивувався Муромець.

– Коли Аксюту шукав. Я ж ближній ліс уздовж і впоперек виходив, поки на його хатинку не наскочив.

– А як же Лихо тебе не побачив? – запитав Альоша, мимохідь потираючи шолом, який, здавалося, іще гудів від чудовиська, що звалилося на нього.

– Бог урятував! – просто відповів Тиміш. – Вивів мене на лігво саме тоді, коли господар п’яним лежав і хропів, аж листя тряслося.

– Ото вже й п’яним?

– Точно не знаю, а брехати не буду. Словом, поки він спав, я черепки зблизька роздивився: думав, а раптом і мій там... чи то пак Аксютоньки моєї... – чоловічок замовк і відвернувся, ніби побачив щось позаду.

– Та не мнися ж ти, м’яло! – не витримав Попович. – Говори, знайшов чи ні!

– А ти не жени: я ж не кінь! Може, у мене серце ридає? А будеш квапити, слова не скажу – хоч бий, хоч убий! – раптом розсердився Тиміш, і відразу стало зрозуміло, що ніякий він не чоловічок, а справжній чоловік, тільки на зріст невеличкий.