Просмотров — 245

34-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ЧЕРЕПКИ Й КАМІНЦІ
                                
Частина 2

 

– Отже, не знайшов... – розсудив Ілля і, щоб повернути розмову, запитав: – Ну, і що ти ще про Лихо скажеш?

– Скажу, що мертвими черепи виявилися.

– Що?!

– Із могил вийняті. Я це відразу зметикував, як їх до рук узяв. Позсихалися черепки й потріскались, як прутняк під час посухи, ніби століття в піску лежали.

– А про могили звідки знаєш?

– Так я ж на занедбаний цвинтар збігав, який іще за наших дідів річка затопила, а потім відійшла потроху. І бачу з краю розкидані піщані могилки, притому рівно стільки, скільки черепів на кілках висіло.

– А ти й рахувати вмієш? – перебив Муромець, від якого ніколи не приховувалася навіть найменша невідповідність слова і справи.

– Не вмію, – простодушно зізнався Тиміш. – А нащо вміти, коли голова на плечах? Я камінчиків набрав: один черепок – один камінчик. А потім по розритих могилках розклав – вийшло рівно!

– Кмітливо! – похвалив Альоша. – А як на мене – легше пальці загнути, ніж камені за пазухою тягати.

– Ти ба, розумник який! І як би я із загнутими пальцями лісом ходив? Теж мені, голова два вуха!

На це образливе зауваження Альоша зреагував так, як можуть реагувати тільки дуже сильні люди – він закинув голову й від душі розсміявся.

* * *

Після розмови на вулиці богатирі пішли до хати Тимоша, аби попити водиці й обмізкувати, що далі робити. На диво в мисці лежали печені яблучка, не порушені Федьком і Сеньком, яких і слід давно прохолов. Але найдивніше, що яблук було рівно три.

– Молодці, хлоп’ята, про нас не забули! – похвалив Муромець, від чого Тиміш заусміхався.

– Смачні, добре пропік! – додав масла до каші Альоша.

– Та я ж тепер один, ось життя куховарити й навчило.

– Думаєш, Лихо міг і до Криму податися? – повернувся до розмови Ілля, облизуючи з пальців мед, яким Тиміш щедро здобрив страву.

– Міг до Криму, а міг і до Риму. Він же тепер князю не служить...

– А що, раніше служив? – здивувався Альоша.

– Звісно, служив, якщо я не помилився.

– І кого ж ти в Лиху впізнав?

– Не те, щоб упізнав, але здалося мені, що дуже він на одного чоловічка схожий. Якщо без ведмежого жупана, та вмитий, та причесаний, та гілками не подертий – вилитий Фока Бович, головний охоронець князя київського...

– І звідки тобі це відомо? Живеш у Сучому Броді, а міркуєш, ніби на княжому дворі бував, – не зводячи з Тимоша допитливого погляду, запитав Муромець.

– А чому б мені там не бувати, коли брат мій рідний Петро Федорович у Ярослава Мудрого кувікуларієм служить.

– Ким-ким? – не зрозумів Альоша.

– Постільничим, по-нашому, – пояснив Тиміш чудернацьке грецьке слово. – За княжою спочивальнею наглядає. Та ви його маєте знати! Щоправда, звідки богатирям мандрівним постільничих знати... Він і мене до себе кликав, тільки мені й раніше не хотілося лісову тишу на міський дзвін міняти, а нині, коли Аксюту шукаю, і поготів. Так ось, брат товаришував із Фокою, хоча з тим ніхто не знався через норов буйний. Фока й на мене через Аксюту скоса дивився, так вона йому сподобалася. Усе зиркав по-звірячому й кулачищі стискав. А кулачищі в нього на зразок ваших, якщо не більші. Якби Петро не заступився, не знаю, чим би справа кінчилася....

Тиміш насупився і знову замовк.

Мовчали й богатирі. Кожного разу цей чоловічок дивував усе сильніше. Але, схоже, він і сам знав, що здивує, тому видавав новини потроху, аби знатних гостей ураз не прибити.

* * *

– Стривай, не лети! – нарешті озвався Альоша, хоча Тиміш і слівця не вимовив.

– Кажеш: не лети, а нещодавно втришия гнав.

– Тоді вибач! Тільки я ніяк не второпаю: це що ж, по-твоєму, Лихо в Києві жив?

– Може, жив, а може, і ні. Я ж кажу, що міг сплутати, хоча в мене око раз побачить – на все життя запам’ятає.

– Може, так, а може, інакше! – передражнив Попович. – Ну, і що тепер робити з твоїми загадками?

– Це вам вирішувати, на те ви й захисники наші. Тільки б я на вашому місці до Києва подався й запитав, де Фока. Якщо при воротах стоїть, як стояв, отже, око підвело. А якщо згинув – виходить, не помилився.

– Стривай-но! – вигукнув Ілля, помовчавши. – Я й без Києва згадав, що рочків із п’ять тому, а то й більше, про Фоку подейкували: мовляв, чи то йому в бійці біля воріт голову каменем пробили, чи то його ведмідь на полюванні задер, чи то ще щось. Але згинув Фока напевно, бо на воротах за головного Ярема стоїть. А ось як насправді було, не знаю...

– А ніхто не знає! – підтакнув Тиміш і, подумавши, додав: – Хіба що брат мій, тільки він мовчун, із нього слова обценьками не висмикнеш. Але у вас, мабуть, вийде. Бач, як уміло мене розговорили, хоча я теж не мастак баляси точити.

– Та-ак... справа зрозуміла, тільки із заковикою: один слід Лиха тут знайшли, а інший у Києві загубився, – почухав потилицю Попович.

– Нічого, хоч із лихом пополам, а впораємося! – заспокоїв його Муромець і стиснув кулаки.