Просмотров — 189

35-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ЛЮТИЙ
                                
Частина 1

 

Залишивши Сучий Брід, богатирі виїхали за околицю і знову опинились у густому лісі. Для початку вони роз’їхалися на відстань крику, пам’ятаючи княжий наказ – прочесати чернігівські хащі аж до Києва.

І таки попалася вошка на богатирський гребінець. Та не одна, а ціле стійлище розбійницьке. Спочатку на Альошу з гілки хомута накинули й зі Стрілки зісмикнули, а самі на здобич кинулися. Та, мабуть, на такий шматок іще не народився роток.

Із укриттів вискочили, а Попович уже на ногах. Рубонув хомут ножем і меч вихопив. Адже Попович із мечем, як прожера з калачем, ані на мить не розлучаться. І як пішов рубати кривдників, що ті поскакали врозтіч швидше за горох із дірявої посудини. Вони ж раніше такого страху й бачити не чули, хоч і самі смертний страх на мирний народ наводили. Гикнуть, ухнуть – і здобич сама до рук іде. А тут на такого вправного наскочили, що з якого боку не зайдеш, усе на булатний меч напорешся. І втекти нікуди, бо другий вчасно з’явився – іще сильніший за першого. І що з ними, скажіть, робити, коли двох богатирів тільки горою придавити можна.

Тільки де ж у лісі горі взятися?

* * *

Загалом, упокорили друзі розбійну силу, та так, що від тієї сили і згадки не лишилося. Хто ножі й палиці не покидав, тих Муромець із Поповичем на сиру землю поклали, а хто розумнішим виявився – до тугої купи збили.

– І що з ними робитимемо? – важко дихаючи, запитав розпашілий Альоша. – Із собою взяти, так ми з цією піхотою й до зими не впораємося.

– Точно, – кивнув Ілля, – кінний пішому не товариш.

– А богатир розбійникові – і поготів, – підсумував Попович.

Друзі замовкли й почали думати, що далі робити. Вони ж у січах із бусурманами полонених не брали, бо для цієї клопітної справи інші люди були. Тільки тут не поле битви, а ліс густий – ось і думай...

Зрозумівши, що вирішується їхня доля, розбійники тривожно зашепотілися. Вони ж добре знали, що зараз із ними буде, бо самі завжди так чинили. А саме, ділили своїх бранців навпіл: голова – в один бік, золото – в інший...

* * *

– Відпустіть нас, дядечки! – раптом заплакав тоненький голосочок. – Ми більше не будемо...

– Це хто там такий писклявий? – грізно запитав Муромець. – Покажися!

Жива стіна хитнулася й виштовхнула вперед отрока років тринадцяти.

– Дивися! – хмикнув Попович. – Тобі б біля матусиного подолу сидіти, а ти неподобство чиниш. Мало нам чужих бусурманів, так іще свої щурята під руку лізуть. Хто такий?

– Бажен я, – жалібно пискнуло хлопчисько і знову зайшлось у три струмки. – Відпустіть, дядечки, я вам схованку золоту покажу.

– І я покажу... І я... – загомоніли інші.

– Усипати б вам різок, та руки бруднити не хочеться, – намагаючись здаватися суворим, мовив Попович, хоча його неабияк насмішило таке швидке перетворення зухвалої зграї на тремтяче стадо. – Отже, так: візьмете своє золото і прийдете з повинною на княжий суд.

– До стольного Києва, – уточнив Муромець, бо за тих часів князів багато водилося.

– І якщо покаєтеся й вірою та правдою послужите батьківщині, простяться вам гріхи минулі. А обдурите й утечете – ми вас...

Альоша хотів сказати: «Ми вас усе одне знайдемо й на суд приведемо!». Однак договорити йому не дали:

– Покаємося, батечко!.. Послужимо вітчизні!.. Не обдуримо!.. – загули голоси. – Це нас Лютий, отаман окаянний, підбив!

– Мовчати, потолоч погана! – покрив гул владний окрик. – Вам тільки соху тягати, а не обушком махати! Набрав вахлаків на свою голову: відразу хвости підібгали й нумо скиглити! А ти, Бажен-гаденя, скавучи не скавучи – долю не обдуриш. Обрав вольницю – вільно й помреш!

Далі все сталося швидко. Із тугої купи полонених метнулася рука із кривим ножем і щосили всадила клинок у спину порушника розбійного закону. Бажен тонко скрикнув і впав додолу. Але відразу поруч упали два закривавлені пальці, відсічені гострим мечем від руки, що не знає жалю...