Просмотров — 115

35-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ЛЮТИЙ
                                
Частина 2

 

Попович як завжди був швидким і точним, але сьогодні трохи не встиг. Знав би, що один ніж за поясом лишився, стежив би краще. Крекнувши від досади, що не встиг хлопця вберегти, богатир висмикнув із тремтячого натовпу широкого мужика. Той побілів лицем від болю, але все ж не втратив гордовитої постави та владного погляду.

Із відкритої рани поштовхами виплескувалася кров, але Лютий начебто не помічав цього, і лише закушена губа видавала, що не помічати було тяжко. Іще трохи, і кривавий струмок змусить отамана лягти поруч із Баженом. Але, як то кажуть, жив собакою і здох псом.

Тільки Муромець думав інакше. Тому розірвав на Лютому сорочку й туго перетягнув зап’ястя.

– Краще приріж! – прохрипів отаман, облизуючи язиком порепані губи. – Куди я без руки? Шматок на паперті випрошувати?

– А чим тобі милість людська не гожа? – розсердився Попович. – Чи ти звик тільки криваву мзду отримувати? Нічого, є в нас один коваль знайомий, він тобі гак замість загребущої лапи викує. Будеш спину в острозі чухати.

– Довезете отамана? – запитав Муромець.

Наперед виступив простакуватий мужик, який і справді більше був схожий на орача, ніж на розбійника, і прогудів:

– Довеземо, батечко! Будьте ласкаві, не тривожтеся. Ми його на водовозку посадимо й до бруска приторочимо, щоб дорогою не гепнувся.

Із кущів миттю витягли візок-водовозку, на яку й посадили Лютого. Той зиркав злим оком, але мовчав, бо розумів, що від колишніх підручних пощади чекати не доводиться.

Та й він їх не щадив – ось і поквиталися...

* * *

Залишивши бранців самих вирішувати свою долю, друзі вирушили далі. Тепер вони роз’їжджатися не стали. Бо Альоші поговорити хотілося, та і зрозуміло було, що нескоро на богатирський гребінець нова блошка попадеться, адже дві розбійницькі ватаги рідко поруч уживаються.

– Шкода Бажена, – почав розмову Попович. – Тільки ходити вивчився, а тут дорозі кінець.

– Крива дорога завжди коротка, – трохи помовчавши, озвався Муромець.

– Але ж і дорогу можна випрямити, і скорченого розігнути.

– Дорогу можна, а скорченого навряд чи, особливо коли в нього охоти до того немає. Я ось думаю: Бажен пропав, бо страху Божого змалку не мав.

– Істинно так, – кивнув Попович. – Ех, нам би раніше Бажена зустріти – може, збили б його з лукавої дороги?

– А якщо б він нас збив? – запитав Ілля.

– Жартуєш? Як хлоп’я двох чоловіків збити може?

– А раптом у ньому біс сидить із версту на зріст, який одним кігтем дуб перекине?

– Свят-свят-свят! – перехрестився Попович. – Таке скажеш, аж мороз бере.

– Я кажу: раз не коваль, то й рук не погань. Піп повинен душі рятувати, селянин – землю орати, ратник – край захищати, інакше все життя заплутається, як невід у корчі.

– Ти старший – тобі видніше, – кивнув головою Альоша, але, трохи подумавши, додав: – А хлопчика все одно шкода.

– Шкода, – погодився Муромець. – Тільки жаліти коня – мучити себе. Малому вже нічим не допоможеш, а порожні балачки як порожній борщ – можна місяць сьорбати, а ситий не будеш. Нумо краще де-небудь зупинимося, бо сказав про борщ, і відразу вечеряти захотілося.

– Добра вечеря – гарний сон, – погодився Альоша.

– А гарний сон кращий за лікаря! – підхопив Ілля. – Ось і полікуємося, поки місце чисте.

Як богатирі вирішили, так і зробили, а рано вранці, набравшись свіжої сили в лісовій опочивальні, знову спрямували коней до стольного града.