Просмотров — 151

36-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ГОРА ТА ЯМА
                                
Частина 2

 

Багато хто прагнув оселитися на Ольжиній гірці, але не всі. Декому була милішою глиняна яма, куди не пробивалися сонячні промені й не проникали цікаві погляди. Згодом тут виросло невелике селище, прозване Яружним. Треба зауважити, що ім’я селищу дуже відповідало, бо населяли Яружне хлопи ярі, тобто люті, а саме злодії, розбійники, втікачі-острожники й усі ті, кому світло було перешкодою.

А коли Ярослав Мудрий став на князювання й оголосив війну чаклунам, яких під час правління його попередника Святополка Окаянного розвелося чимало, у Яружному раптом з’явилася чорнокнижниця й шептуха на прізвисько Велесиха.

* * *

Інший би побоявся на такій житлоплощі прописуватися, та тільки не Велесиха. У перший же вечір, коли до неї підійшли три сурйoзних чолов’яги, аби пограбувати, чаклунка так рикнула на них, що ті у штани наклали. А коли наклали, вона ці штани їм на голови натягла.

Чи треба говорити, що більше бажаючих потягатися з відьмою не знайшлося...

Незабаром Велесиха вже володарювала над найбільш відчайдушними головорізами. Вони ж цю владу не заперечували й навіть ішли до відьми за порадою. І вона радила, але натомість вимагала частину награбованого. І з нею ділилися, бо боялися чіпкого погляду, що пропалював душу наскрізь, як жарина дірявить полотняний мішок.

 Один, щоправда, платити відмовився, за що сам і поплатився: наступного дня його знайшли на лісовій стежці з виряченими від жаху очима. Так і поховали, не прикривши повіки...

* * *

Із боку така влада над дужими шибайголовами могла здатися дивною. Адже на вигляд Велесиха була тендітною й немічною, та й років їй було чимало, хоча вона й молодилася. А ось скільки їй упало насправді, ніхто не знав. Може, тридцять, а може, й сто тридцять! Сама ж вона говорила, що пам’ятає бабку князя Володимира ще дівчиськом і досі шкодує, що не навела на неї порчу.

Тільки все це брехня, бо дитинство княгині Ольги минуло в далекому граді Плескові, а чаклунка за межі Київської землі й носа не потикала. А навіщо, коли навкруги повно дурнів, які заради заговореної скіпки п’ять кунячих шкірок віддадуть і не покривляться!

Та й зараз, коли для Велесихи настали важкі часи, ідолопоклонників їй вистачало, хоча сама вона від певного часу зневірилась у силі дерев’яних богів.

* * *

Перша тріщина пройшла по її душі, коли князь Володимир звелів прив’язати статую Перуна коню до хвоста й волочити її з гори Боричевим узвозом до річки й лупцювати палицями. Чаклунка стояла тоді серед притихлого натовпу і скреготала зубами, щоб не закричати від страху. Адже вона точно знала, що зараз над Києвом померкне сонце і зганьблений Перун пошле на насмішників своїх грізних воїнів – грім і блискавку, що пронижуть і спопелять невірних.

Але нічого не сталося. Сонце не згасло, небесний вогонь не спалив землю, а всесильний Перун плюхнувсь у дніпрові хвилі й незграбно захитався на водяних горбах, намагаючись прибитися до берега. Але мужики, озброєні баграми, були напоготові. Крекчучи й сопучи, вони люто відштовхували важку колоду на стромовину й бігли за нею берегом, доки не загнали за пороги.