Просмотров — 146

37-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

НОВИЙ ГОСПОДАР
                                
Частина 2

 

– Правильно міркуєш! – несподівано перервав роздуми чаклунки рокітливий голос, який звучав не ззовні, а немов із її утроби. – Отже, уже здогадалася, що робити треба.

– Що? – похолодівши від жаху, перепитала Велесиха.

– Що, що? А нічого! – посміхнувся голос. – Для початку вбий двійко-трійко християн.

– Як убий? – зойкнула чаклунка, бо далі порчі та врочення жодного разу не заходила.

– Та як завгодно! Хочеш – сокирою, хочеш – зашморгом. Але це справа ненадійна. Сокира й зашморг християнам не страшні, адже їхні душі до життя вічного відходять. Тому їх треба спершу від Нього відвадити.

– Від кого? – не зрозуміла чаклунка.

– А ти сама здогадайся, а то в мене від цього імені корчі.

– Від Бога? – здогадалася Велесиха.

– Так! Так! Так! Пипоть тобі на язик! – заверещав голос. – Ти краще скажи, стаєш до справи?

– Стаю… Але як?

– Якби сам знав, без тебе б обійшовся. Адже я близько до них підійти не можу через хрести натільні. Хоча, правду кажучи, якщо і хреста немає, усе одно не підійти – заборонено мені до людської утроби залазити.

– А до мене ж заліз? – здивувалася Велесиха.

– Так ти ж сама мене впустила! Дивлюся: двері навстіж, у світлиці ані ікон, ані свічок, та й молитов не чути. А там, де Його немає, я за справу беруся.

Сказавши це, голос задоволено зареготав і замовк. Аби перервати мовчання, чаклунка спитала:

– А як тебе звати?

– Гарний запит! – похвалив невидимий співрозмовник. – Тільки якщо я назву своє ім’я, то стану твоїм повновладним господарем, поки ти... Гаразд, про це потім. Готова?

– Готова! – твердо відповіла Велесиха й відразу відчула, як залізний обруч стиснув її серце.

Але це тривало лише мить, після чого в голові чаклунки зашуміло, повіки обважніли й тіло скував чадний сон. Але провалюючись у нього, вона почула несамовитий крик:

– А звуть мене сатана-а-а-а...

* * *

Відтоді справи в чаклунки складалися краще нікуди. Від ранку до вечора до неї йшли люди зі своїми бідами. У одного щоку набік повело, у іншого око засмикалося, у третього з похмілля кілок із довбешки стирчить. І всі приходять не з порожніми руками, бо Велесиха задарма зуби не заговорює.

Але, незважаючи на непомірну плату, чутки про її майстерність і до Києва добігли, і до Чернігова докотилися. А що тут дивного, коли, на відміну від грецьких і варязьких лікарів, які вміють лише кров пустити і клістир поставити, Велесиха багато чого вміла. Дмухне, плюне, якусь смердючу травичку спалить, заклинання прошепоче – і зразу будь-котру болячку ніби рукою зніме!