Просмотров — 199

38-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ЧОРНІ ЧАРИ
                                
Частина 2

 

Багатьох охмарила Велесиха, чи то пак обклала чорними хмарами, та так спритно, що люди шанували лукаву згубницю як велику цілительку. Тому й самі йшли, і діток своїх приводили, від чого чада потім уві сні криком кричали, а деякі й того більше – коли місяць уповні, на дах видеруться й нумо верхотурою із заплющеними очима розгулювати. І головне, татко з ненькою знизу дивляться, а зробити нічого не можуть. Адже якщо гукнути дитятко, воно враз оступиться й на смерть розіб’ється. Плачуть батьки, а робити нічого, тільки знову свого сновиду до Велесихи вести.

Та й рада – від місяця вилікує, а натомість іншу хворобу приліпить. І тепер в одних корчі ноги викручують, у інших літери в зубах застряють, а у третіх що не ніч – ліжко мокре!

Загалом, Велесиха старалася, та тільки її новий господар не дуже радів.

– Домовленість яка була? Я тобі – силу, ти мені – душі! – сичав сатана, коли після робочого дня чаклунка лягала на тапчан, попередньо випивши кухоль ядреної бормотухи, на мухоморнику настояної.

– А то я мало душ дала? – фиркала Велесиха, відвертаючись до стіни, хоча це було марною справою, бо сатана сидів у неї всередині, а від своїх нутрощів просто так не відвернешся. – Третього дня Хавронії – дружині клишоногого чоботаря – про травичку болотяну нашептала, що від кульгавості лікує. Так вона, дурепа, у тому болоті й згинула. У чоботоря від горя другу ногу скорчило, а сам він на весь білий світ озлобився й запив по-чорному. Що, погано спрацьовано?

– Спрацьовано добре, та товар негодящий. Ти мені християнську душу дай, як домовлялися.

– Так хрещені мене десятою дорогою обходять, що ж мені, самій до них іти?

– А що? Сходи! Певне, ноги не відтопчеш?

– Еге ж, розбіглася! У них усі стінки іконами завішані й усі кути святою водою окроплені. А в мене від цього колоти в голові починає.

– То ти в дім не заходь, а побалакай із людиною на призьбі чи біля хвіртки. Прикинься прочанкою вбогою, водички із хлібцем випроси, а потім уговори пустити переночувати до сараю. Вони ще і зрадіють, адже християнам за допомогу прочанам золоті вінці обіцяні.

– Щось я не второпаю... Отже, якщо вони мене приймуть, то нагороду отримають. Тільки для чого їм у цій справі допомагати?

– Яка ж ти тупоголова! А для того, щоб хитрістю на небеса не пустити. Знайди богомольця, хворобою розслабленого, та розкажи йому, що знаєш зілля вірне. А краще не йому, а дружині його, яка змучилася горщики за хворим виносити і крики його ночами слухати. А коли вона погодиться на лікування, скажи, що хворий повинен особливі молитви почитати, яким я навчу.

– А скільки днів закляття читати треба? – діловито запитала чаклунка.

– Про пусте дбаєш. Ми ж його не зцілювати будемо, а змусимо хоча б разок від неба відвернутися. А тільки відвернеться – ти й підсунеш зілля, від якого він ураз переставиться. І зауваж, без покаяння. А я вже й тут... Іще запитання є? Ні? Тоді за справу!

* * *

І чаклунка так завзято взялася за справу, що багатьом гірко стало...