Просмотров — 177

41-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ПРОРОСЛИЙ ВАРЯГ
                                
Частина 2

 

Тим часом усі відьмочки повернулися – жодна не потонула!

– Принесли? – запитала Велесиха.

– Принесли!.. Тільки дорогою половину розхлюпали!.. Ми від вовка драпали!.. – загомоніли дівчата.

– І як від вовка з цебрами втекти можна?

– Та він дохлий був, – пояснила Сварожа. – На нього Перуша наступила – і бігти! А ми за нею.

– Нещодавно здохнув. Іще теплий, – немов виправдовуючись, мовила Перуша.

– Мабуть, вовк мого вовкобою з’їв, – майже ласкаво зауважила Велесиха. – За це полийте квіточки старанно, а я тут почекаю.

– А не помремо? – із побоюванням запитала Сварожа.

– Помрете – поховаємо! – реготнула чаклунка. – Тим паче, тут уже є могилка, так що нудьгувати не доведеться...

– Чия могилка? – зойкнула Сварожа.

– На зворотному шляху розповім. А тепер швидко полили і – тікаймо! Не можна тут довго ляси точити.

* * *

Закінчивши справу й набивши мішок отруйними стеблами, відьми швидко відійшли від небезпечного місця й зупинилися на привал біля невеликого струмка. Насамперед Велесиха змусила всіх вимитися та ще й пісочком себе почистити. Дівчата зробили це неохоче – не любили вони вмиватися, але довелося, щоб не отримати ляпасу.

Після купання чаклунка дістала з-за пазухи згорток із їстівними припасами і зняла з пояса шкіряну флягу.

– Оце так! Чортова борода! – облизнулися відьмочки, яким давно хотілося спробувати цю отруйну настоянку, та тільки ніяк не виходило вкрасти...

– Чого витріщилися? Тут мені на один зуб! Хоча сьогодні заслужили. Та і треба вам, оскільки борода – така зараза, що іншу заразу вбиває.

– Отже, і нас уб’є? – занепокоєно запитала Сварожа.

– Та я ж не про вас, дуреп, говорила, а про вовкобій!

– А Сварожа на себе подумала! – захихотіла Перуша.

– Так вона ж найперша зараза і є, – з’єхидничала Семаргла й боляче ущипнула Сварожу.

* * *

Тієї ж миті галявинка перетворилася на поле битви. Відьмочки вчепились одна одній у волосся й почали качатися по траві, намагаючись укусити й подряпати суперниць до крові.

Чаклунка не стала їх розбороняти. Вона зручніше вмостилася на пеньку й почала з цікавістю спостерігати за отруйним поєдинком, не забуваючи відсьорбувати диявольське пійло просто з горла.

Час від часу вона заохочувала забіяк:

– Бий в око!.. Ламай ногу!.. Рви вухо!..

Цими криками чаклунка завела себе так, що незабаром теж качалася по землі, обсипаючи своїх учениць забороненими в чесній бійці ударами. Але й ті в боргу не лишилися. А Семарглі навіть удалося вкусити Велесиху за ніс.

Укушена чаклунка заверещала й навела на відьмочок легкий пристріт, який зараз називають гіпнозом.

Вона втупила важкий погляд у своїх супротивниць і мовила протяжним голосом:

– Зай-ці кап-ло-ву-хі!

Від цієї начебто невинної фрази дівчата впали рачки й почали рвати траву зубами. Але далі було ще гірше. Велесиха закрутила волосся капловухих зайців у джгути і зв’язала їх тугим вузлом.

– Устати! – скомандувала вона і, щоб зняти пристріт, по черзі назвала зайців їхніми диявольськими іменами.