Просмотров — 209

41-3 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ПРОРОСЛИЙ ВАРЯГ
                                
Частина 3

 

Дівчата моментально підхопилися, але, стукнувшись лобами, заволали від болю, який буквально пронизав їх до коренів волосся.

– Ай! – скрикнула Перуша.

– Ой! – зойкнула Сварожа.

– Яу! – завила Семаргла.

– Еге ж! Тепер будете знати, кого кусати, а кого – ні! – розреготалася Велесиха.

– Розв’яжіть нас! – жалібно простогнала Сварожа.

– Оце ще! Об мої вузли тільки кігті зламаєш. А ось розрізати – це миттю...

Із цими словами чаклунка вихопила з-за пояса величезний мисливський ніж, заточений Яром до нестерпного блиску. Підскочивши до своїх жертв, Велесиха занесла клинок над їхніми головами і прокричала:

– Свиней убити – не душу занапастити!

У відповідь пролунав такий страшний крик, що ліс здригнувся...

Але це чаклунка так жартувала. Вона навіть не думала проливати кров: блискучий клинок ковзнув повз голів й розрубав туго стягнутий вузол. Слабка на живіт Сварожа відразу кинулася до кущів, а Семаргла з Перушею завмерли в безглуздих позах і, мовчки розмазуючи по щоках сльози, гучно торохтіли зубами.

Нарешті вони глянули одна на одну й розревілися вже вголос. Адже якщо раніше їх псувала лише лютість очей, то тепер із залишками волосся, що стирчали на всі боки, вони стали схожі на переляканих їжаків.

– Які красуні! – з’єхидничала Велесиха. – У вікно глянуть – коні стануть, подвір’ям гуляють – собаки брешуть! І годі вити! Теж мені горе... Макітра на місці – і те добре! Походіть тепер, як усі баби, у хустках, а коли патли відростуть, знову опростоволоситеся.

* * *

Варто зауважити, що бісівським служницям ходити в хустках було не з руки, оскільки неприкрите волосся було фірмовим знаком, аби клієнти здалеку чаклунок помічали. Але юним відьмочкам, у яких іще щось від дівчат залишилося, ходити простоволосими було соромно. А тут – на тобі! Сама Велесиха дозволяє прикрити голови. Заради цього варто було й волосся втратити!

Трохи заспокоївшись, відьмочки зі Сварожею, яка приєдналася до них, не без подиву спостерігали, як їхня сувора господиня відрізала ножем широченний рукав свого улюбленого літника – дорогої та ошатної сукні, а потім розрізала його на три частини.

– Одягайте! За хустки зійде, особливо в темряві, – реготнула відьма новому жарту. – А мені інше вбрання справите. Завтра покажу з кого зняти...

Настільки стрімкі події змусили всіх забути про головну причину привалу. Тільки не Сварожу. Сапнувши носом і облизнувши розбиті губи, вона мрійливо протягнула:

– Смажена грудинка... Житній хліб... Огірок...

– Глянь-но, як не била, а нюх не відбила! – здивувалася Велесиха, розмотуючи згорток із припасами. – Усе точно вгадала: грудинка, хліб, огірок... Ні, таки помилилася – огірків-то – пара! На чотирьох мало, на одного багато – он які кабанчики. Ну, нічого, ми цю справу швидко владнаємо!

Із цими словами Велесиха зважила кабанчиків на долонях, немов прикидаючи, як їх краще розламати, але замість цього раптом із силою жбурнула менший у кущі.

– Ось тепер порівну – мені огірок, а вам сто морок!

– Ну й добре! – прошипіла Сварожа. – Від огірка тільки живіт здуває, а м’яса в ньому дуля.

Щоправда, прошипіла вона це не вголос, а подумки.

* * *

Запивши з’їдене чортовою бородою, відьми хотіли було йти далі, але Перуша раптом нагадала Велесисі про її обіцянку.

– А що за могила на галявині, і хто в ній похований? – не без побоювання запитала вона, бо сьогодні господиня була не при собі: могла розповісти, а могла й по загривку дати.

Однак після чортової бороди до тієї повернувся благодушний настрій.

– Та варяг там один лежить незговірливий. Суворий варяг був, ніби скеля. Але тепер його черви поточать, і стане він м’якшим за пил.

– Оце так! – вигукнули відьмочки в передчутті отруйної розповіді й присунулися ближче.

– Слухайте й на вус мотайте! – почала Велесиха.

– Та в нас же немає вусів, – перебила її тупувата Сварожа.

– Будуть! Жирно їси, вуса засалюєш – саме про тебе сказано. Тільки відьмі вуса не перешкода – відьмі вуса для краси, а борода – для страху.

Від цих слів дівчата збліднули й почали обмацувати свої підборіддя.

– Нічого, борода як трава – скосити можна, – заспокоїла Велесиха і, видавивши із фляжки останню краплю до роззявленого рота, почала розповідати.

Але оскільки вона щедро пересипала розповідь отруйними слівцями, то краще ми розповімо цю історію самі...