Просмотров — 122

41-4 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ПРОРОСЛИЙ ВАРЯГ
                                
Частина 4

 

Одного разу Яр терся на Вишгородському торжищі, підшукуючи багатих клієнтів для Велесихи. Злегка стомившись, він зайшов до маленької корчми і примітив там одного варяга в компанії якогось чоловіка, але теж не з місцевих. Знаючи, що у варягів завжди гроші водяться, Яр сів неподалік і наставив вуха.

Схоже, випили співрозмовники досить, через що говорили голосно – ніби навмисне, аби Яр почув. І хоча початку розмови він не застав, але головного все одно не проґавив.

– Дивлюся, гик, ти багато побачив, гик, – прогикав співрозмовник. – І грошей, гик, зібрав чимало...

– Айн, цвай, драй, поліцай! Яйко, млеко ніхт ферштейн! – із готовністю відповів варяг.

Потім він похитав головою й витрусив із хмільних мізків слова й вирази, яких бракувало.

– Гроші – марнота! Гроші – турбота! Гроші навіть кішки не клюють.

– А що вони клюють? – не зрозумів товариш по чарці.

– Іх бін клін, яйки-кляйки... – спробував пояснити варяг, але дивлячись, що його не розуміють, дістав із кишені полотняний мішечок і витяг звідти декілька маленьких зерняток.

Побачивши здивоване обличчя співрозмовника, заморський гість, сяк-так добираючи слова, похвалився, що непоказні на вигляд зернятка дорожчі за золото. Він насилу спромігся купити їх у Персії, де за це насіння уперше відрубують руки, а вдруге – усе інше. Тому й заплатять за них потрібні люди стільки, скільки він попросить, бо виростає з цього насіння дуже отруйна трава...

Далі Яр слухати не став, а швиденько побіг до господині, щоб поділитися неочікуваною звісткою.

* * *

Новина Велесиху обрадувала. Адже про ці зернятка вона ще від убитого Жихана чула. Він і сам їх хотів знайти, щоб виростити з насіння траву, названу вовкобоєм, яка одним запахом найсильнішого вовка вбиває. Але ж запах слідів не залишає – так що вбивай кого хочеш, і нічого тобі за це не буде.

Велесиха відразу кинулася до корчми, але варяг нічого нового не розповів. Та і старого теж, оскільки хропів, поклавши щоку на стіл. Чаклунка, звісно, спробувала його розбудити, але навіть її чари виявилися безсилими проти каламутного пійла, яке корчмар видавав за медовуху. Тому Велесиха не стала чекати, доки тіло проспиться, а за допомогою сатанинської сили закинула його на плечі й потягла до лісу.

Корчмар не заперечував, бо варяг марно займав місце, та і хропіння його неабияк набридло.

Але не пощастило. Як Велесиха не вивертала кишені, а ніякого полотняного мішечка не виявила. Мабуть, хитрий товариш по чарці його прихопив. Це так засмутило чаклунку, що вона звернула могутню шию варяга, який уже не становив жодної цінності, а потім відтягнула його на добре приховану кущами галявинку.

Але наступного дня повернулася з лопатою й закопала труп у землю.

* * *

– І все? – хором видихнули відьмочки, бо Велесиха замовкла.

– Усе, та не все... Мабуть, одне зернятко в кишені зачаїлося, а я не помітила, – переможно мовила чаклунка й багатозначно замовкла.

– Ну і... – засовалися від цікавості дівчата.

– Ну і проріс варяг навесні!

* * *

Але досить про Велесиху та її підручних! По-перше, гидко, а по-друге, треба богатирів наздоганяти, які ось-ось до Києва заявляться...