Просмотров — 125

42-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ВОГОНЬ, ВОДА ТА ІРЖАВІ ТРУБИ
                                
Частина 1

 

Потрапивши до стольного граду, Муромець і Попович відразу подалися на княжий двір, аби офіційно доповісти Великому князю. Але доповідати не довелося: Ярослав Володимирович особисто зустрів їх біля воріт хлібом-сіллю, бо чутки, як зазвичай, попереду богатирів бігли.

– Хвала доблесним воїнам! – густим голосом, у якому не лишилось і сліду від колишнього дисканту, пророкотав господар.

– Честь-хвала князю київському! – зично відповіли гості, та так доладно, що десь далеко сполошилася коза.

– Іго-го! – суворо перервав козу Бурушка й порив землю могутнім копитом.

– Го-го-го! – підхопила Стрілка й хитнула шовковою гривою.

На цьому офіційна частина закінчилася...

* * *

Вискочивши із сідел, богатирі вмочили хліб у сіль і тричі почоломкалися з князем. А потім усі разом вирушили до гридниці.

Зі старих друзів тут були тільки сивий як голуб, але все ще гордовитий поставою й буйний духом Дунай Іванович та чепурун і красень Чурило Пленкович, який нині прикривав підступну лисину накладним волоссям – нещодавнім винаходом заморських цирульників.

Решта богатирів, хоч вже і змужніли, але були синами й навіть онуками старих бойових товаришів Муромця та Поповича. Однак цю обставину не брали до уваги, бо молодь, яка сиділа за столом, уже встигла показати свою силоньку під час запеклих січ, де цінувалися не прожиті роки, а спокійна відвага й рішучість померти в бою...

Але статечно побенкетувати того дня не довелося. Не встигли пролунати перші здравиці на честь Великого князя і стольного града Києва, як за огорожею пролунав несамовитий крик:

– Горимо, браття, горимо!

Перекидаючи лави, дружинники кинулися назовні. Звісно, шкода було залишати заставлений стравами стіл, але що поробиш. Адже за тих давніх часів якщо вже щось спалахувало, то згоряло обов’язково і ще чогось із собою прихоплювало. Скажімо, спалахував стіл, а згорав дах. Спалахував будинок, а згорала вулиця. Спалахувала вулиця, а згорав посад. Спалахував посад, а згорав кремль...

* * *

Траплялося ж таке через цілковиту відсутність водогону. Тобто настільки звичної сьогодні речі, що ми їй ніякого значення не надаємо. А нащо надавати, коли відкрив кран – і полилося! Тільки для цього до відкритого крану треба підвести хоча б іржаві труби. Але де їх узяти, якщо навіть у багатому княжому дворі жодних труб не було. Зате було безліч дерев’яних теремів, що стояли неподалік один від одного. Так що дров вистачало.

Найбільш ласим для пожежі був головний терем. Він поділявся на чоловічу й жіночу половини, розташовані на другому і третьому поверхах. Перший же поверх займали зал для прийомів заморських гостей, сімейна капличка і гридниця для охорони.

Головний терем оточували тереми поменше, за ними тіснилися кімнати-палати для малої дружини, яка цілодобово охороняла княжий двір. Трохи віддалік стояли будинки обслуги, або челяді, а вже на краю, ближче до паркану, знайшли притулок стайні й комори.

Княжий терем був багатшим за найбільш вишукані будинки бояр і воєвод. Приймальний зал, розділений двома рядами прикрашених різьбою дубових опор, вражав своїм оздобленням. На стінах висіла значна кількість золочених світильників і дорогої зброї. Біля східної стіни знаходився іконостас, оскільки будь-яка трапеза починалася й закінчувалася подячними молитвами.

Ось чому звістка про пожежу так налякала княжих співтрапезників. Адже таку красу шкода до сліз, але сльозами вогонь не заллєш, тому, перекидаючи лави, богатирі, які бенкетували, кинулися назовні..