Просмотров — 515

42-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ВОГОНЬ, ВОДА ТА ІРЖАВІ ТРУБИ
                                
Частина 2

 

Горіла сторожова будка. Начебто й не казна що, і ціна їй гріш, але так само можна сказати і про нікчемний сірник. А сірник і цілий ліс спалить! Ось і будка туди ж. Звісно, якщо б вона посеред озера стояла, то ніхто не припинив би бенкетувати. Тільки вся біда в тому, що випало їй стояти біля дубових воріт, прибитих до соснового паркану, який оточував весь княжий двір, усуціль утиканий дерев’яними хоромами. Хіба тільки триярусний ґанок головного терема був кам’яним. Але це заледве втішало, бо залишитися з одним ґанком – радості мало.

* * *

Ось люди і сполошилися. І правильно зробили, бо два кремезних стражники бігали навколо будки, що зайнялася, і, окрім махання руками та криків «горимо, браття, горимо!», нічого путнього не робили. А що їм було робити, коли єдиний ківш води вони вже витратили? Плювати у вогонь, чи як?

Тим більше, гасити пожежі охоронці не наймалися. Ось не пустити когось із чолобитною – це будь ласка, а горіти разом із будкою – це вибачте!

Іще добре, що Ярослав того дня домашній бенкет затіяв, а не полювання в далекому лісі. Інакше довелося б йому куріпок і зайців смажити на вугіллі колишніх хоромів, щоб хоч головешки марно не пропали. Але цього разу не довелося! Миттю оцінивши обстановку, князь віддав коротку команду:

– Вали все дотла!

Узагалі-то, будка й сама б дощенту згоріла, але б встигла прихопити із собою і дубові ворота, і соснову огорожу, і весь двір до кам’яного ґанку. Та князь резонно вважав, що ґанок без терема – як підкова без коня, тому будку не пожалів, як і своїх охоронничків, коли згодом з’ясувалося, що вони вирішили грибочки спекти просто на дерев’яній підлозі.

Почувши зрозумілу команду, богатирі вихопили топірці та вмить розкотили будку на колоди і присипали їх земелькою. А земельки вистачало, бо в моду ще не ввійшли асфальт і бетонна плитка.

* * *

Після таких гарячих вправ до задушливої гридниці повертатися нікому не захотілося. Тому прислуга винесла на вулицю скатертини з частуванням і викотила барильце квасу. Їжу розташували просто на травці-муравці, тож незабаром прикру подію забули.

– Нумо, розповідай, що в моїх лісах бачив? Чи багато нечисті розвелося, чи поки стерпно? – запитав князь Ярослав свого улюбленого богатиря Іллю Муромця.

Ярослав не поспішав, не дарма ж його прозвали Мудрим, тому заговорив про справу, коли здравиці вже замовкли, а гості зібралися біля конов’язі, щоб, обмінявшись міцними рукостисканнями, осідлати жвавих скакунів і вирушити з теплого двору на холодні застави й вітряні кордони.

Розлучатися не хотілося, та настав час...

Полуденне сонце непомітно сповзло з небосхилу і, укривши порожевіле обличчя віялом тополиних гілок, приглушило променистий жар, аби віддати небесну ца?рину вищербленому місяцю, що вже зависнув над стріхами, але поки ще був блідим, немов хвилювався напередодні нічного балу.

Вечірні тіні збирались і клубочились, заповнюючи широчінь-глибочінь ледачою знемогою.

Дбайливі сутінки ховали непотрібні предмети, розкидані метушнею літнього дня – скатертини, страви, порожні барила, дубові ворота, згорілу будку, частокіл, конов’язь.

Крізь навмисне вирубану для огляду діру в живоплоті двору, іменовану вовчим скоком, іще виднілися контури міста, облямовані темним оксамитом. Очі княжого терема дивилися на них прозорими, скляними віконничними колами, відбиваючи останні спалахи сонця.

Ніч підступала, занурюючи світ до предвічного спокою. Її котячі лапи приглушали пташиний спів та будили дзвінких цвіркунів і невтомних жабок..

Наставав час неспішності, коли не треба кричати, аби тебе почули, і нашорошувати вуха, щоб почути іншого.