Просмотров — 183

43-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

СКЛЯНА ДУЛЯ
                                
Частина 1

 

– Гарно! – тихо мовив Ілля, і не можна було зрозуміти, призначене це слово для князя чи сказане ночі, пришпиленій зірками до небесної безодні.

– У моїх лісах? – перепитав Ярослав.

– У твоїх лісах теж гарно, а як Лютого з розбійницькою зграєю взяли – іще краще стало! – богатир підняв повний кубок, покрутив його в руках і мовчки поставив на скатертину.

– Та не тягни ж ти, розкажи докладно: хто такий, як чинив розбої, що награбував, де взяли й чому із собою не привели. Коли скажеш, що втік, – не повірю!

– Розкажи, Альошо, – попросив друга Муромець. – Ти балакучіший, а я поки молитву цвіркунів послухаю – ладно співають!

Альошу довго вмовляти не треба – любить він розповідати і, головне, уміє! А якщо перебільшить іноді для красного слівця, так це не гріх, оскільки будь-яку казку бадьорить прикраска.

Ось і сьогодні, в оточенні знатних слухачів і чарівної ночі, Попович постарався на славу. А коли зрозумів, що час язика прикусити, пізно було...

* * *

– Отже, суне на мене Лютий – отаман їхній, ніби лосище сохате. Кулачищі немов копита, очиська жаринами палахкотять, бородище іскри розмітає! Зубищами заскрегоче – птахи на землю гепаються. Зачепив плечем дуб – надвоє розколов. Іншим плечем сосну вивернув. Штовхнув пень – із корінням вирвав. А сам ножиком саженним махає.

Ну, думаю, кінець прийшов!

І тільки подумав, як із-під дуба ведмідь лізе. Очиська як вогнища, шерстище сторч, лапи – коромисла, іклами клацне – куниці з гілок падають. Тицьнув мордою ясен – надвоє розколов. Зачепив осокір – навпіл зігнув. І на мене пре, когтищами саженними грає.

Ну, думаю, другий кінець прийшов!

Не встиг подумати, а на галявину вовчище – скок! Лапищі – ухватищі! Очиська – димовиська! Зубищі – лязковищі! А морда піною обливається. Відразу видно – сказився! Тільки мені від цього не легше: теперечки утрьох на мене напосідають.

Ну, думаю, доконче до весілля не доживу!

І тільки подумав, як росомаха з дуба – хряп! І біжить, аж земля дрижить! Сама травою-хутром поросла, ніби пагорб могильний. Когтищі – отакенні! Зубищі – незбагненні! Іде перевальцем, а пузище бурчить, відразу видно – від ранку не снідавши!

Ну, думаю, тепер і до смерті не доживу.

І як подумав, так із-за куща...

* * *

Тут Альоша дійсно задумався, міркуючи, як би зручніше виплутатися з окаянної оказії. А виплутуватися-то треба, адже приголомшені слухачі чекають продовження. Особливо стольник, який княжим столом завідував. Начисто забувши про свої обов’язки, він завмер із кубком у руці, гадаючи, чи розірве Поповича лісова погань на дрібні шматочки, чи обійдеться.

Тільки Альоша й сам того не знав: цього разу сила розуму занесла його далеко, а як назад повернутися – не сказала. Але балагуру пощастило, бо поруч був вірний друг, який завжди приходив на допомогу. Не давши паузі затягнутися в тугий вузол, Муромець розрубав її гострим, як меч, словом:

– Стоять вила, на вилах короб, на коробі махали, на махалах хапало, на хапалі нюхало, на нюхалі мигало, на мигалі гай, а в гаю – теща!

– Ха-ха-ха! – засміявся князь і змигнув оком, ніби в темряві спалахнуло світло. – А це про що?

– Та так... Просто згадав приказку, яка в нас Карачаровим ходила. Я й сам її раніше не розумів, а нині усвідомив, що про людину мова.

– Точно! – реготнув стольник, начисто забувши правила пристойності. – Вила – це ноги. Короб – тулуб. Махали – руки. Хапало – рот. Нюхало – ніс. Мигало – очі. Гай – вії. А хто теща – не знаю...

– Ну й тетерук! – вигукнув Альоша, готовий кинутися до нової словесної сутички. – Теща – це матінка дружини. А без дружини нащо людині махали, нюхало й мигали?

– Як нащо? – обірвав Ілля Поповича, який знову не мав упину. – Аби меча тримати, ворога учувати й Божою красою милуватися!