Просмотров — 142

43-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

СКЛЯНА ДУЛЯ
                                
Частина 2

 

Тільки Альошу просто так замовкнути не змусиш. Він ляснув Муромця по плечу, мовляв, згоден, сперечатися не буду, але потім хвацько крутнув вус і звернувся до Великого князя з таким нікчемним запитанням, що Ілля обережно кашлянув у кулак.

А чи правду, князю, кажуть, що спочиваєш ти на перинах заморських, пухом жар-птиці набитих?

– І хто тобі таку дурість сказав? – спохмурнів Ярослав. – Я цих перин терпіти не можу! Перина м’яко стеле, та вставати з неї тяжко. Мене з дитячих років князь Володимир до жорсткого ліжка привчив. А дід мій, князь Святослав, під час походів спочивав на підсідельній повсті. А ти – пух жар-птиці! Треба ж таке бовкнути!

Проте княжий гнів Альошу не зупинив, а ще більше розпалив.

– Та то ж не я бовкнув, а постільничий твій! Щоправда, сам не чув, брехати не буду, але Гориня мені казав, що цю байку йому Петро повідав. Адже твого постільничого Петром звуть?

– Це точно, – тихіше сказав князь, який так само швидко припиняв гніватись, як і починав. – Це точно, а решта – дурниця. Не міг про мене Петро такого розповісти! Він мені колись життя врятував, і ми відтоді брати! Та й мовчун він, а пустослів’я вважає тяжким гріхом!

– Отже, Гориня наплутав, – легко погодився Попович і посміхнувся такою теплою посмішкою, що залишки гніву, які проступили потом на княжому чолі, остаточно випарувалися. – Перерахую Горині ребра, щоб тримав язика на припоні.

– Та годі – приб’єш іще... Рука в тебе вірна, та міри не знає, – мовив князь, до якого поступово повертався добрий настрій. – Ти краще в Петра сам запитай, на чому київський правитель спочиває. Хочеш, гукну? Ні, не буду – година пізня, отже, Петро Федорович зараз молитви читає. І зауваж, Альошо, не для себе милості й захисту просить, а для всієї землі нашої. Отже, і за вас, богатирі, поклони б’є і стріли бусурманські відганяє. А ти погано про нього подумав...

– Пробач, сонце Ярославе! Винен! А хочеш я сам у нього прощення попрошу? Заодно й подякую за молитви гарячі. Пришли його до моєї світлички вранці, щоб я в теремі твоєму чоботами не гримів та заморські склянки з вікон не повибивав ненароком. Кажуть, дорога прикраса. А як на мене, так і очеревина добра.

– Прикраса справді недешева, Альошо, але рівняти скло з очеревиною тільки ти здатний. Адже ти за життя жодної книги до кінця не прочитав – усе розповіді Якима слухав. А від очеревини світло таке тьмяне, що очі на лоба лізуть. Тому скоро в нас повсюдно вікна скляними будуть, особливо для книжкового навчання, щоб дітлахи літери не плутали.

– Де ж ти стільки скла набереш? – із посмішкою запитав Муромець.

А посміхався він тому, що вже розгадав і оцінив хитрість Альоші. Дійсно, не йти ж до постільничого Великого князя без вагомої на те причини. Справа-то в них делікатна, і якщо Фока насправді став Лихом, то чим менше вух про те почує, тим зручніше буде Одноокого зловити. А в тому, що це непросто, вони вже переконалися. Не дарма ж у Поповича після сутички з Лихом голова цілий день гула.

* * *

– Де стільки скла візьму? – перепитав князь і відразу відповів. – Та наші склороби й нароблять. Сам подумай, нащо на заморських гроші витрачати, коли свої умільці є? І такі, що іншим не рівня! Знаєте, що мені один умілець зі скла видув?

Князь зробив ефектну паузу і, переможно глянувши на богатирів, випалив:

– Дулю!

– Кому дулю? – отетерів Альоша.

– Зрозуміло кому – майстрам заморським! Сам подивися, краса яка!

Князь засунув руку до кишені й тицьнув під ніс Поповичу скляну дулю натурального розміру. Ефект перевершив очікування – богатирі голосно розсміялися, але все одно Великий князь реготав голосніше.

Бо його сміх був викликаний не подивом, а радістю за київських майстрів.

* * *

Коли богатирі попрощались із князем і попрямували до своїх покоїв, Ілля тихенько запитав:

– Альошо, а хто такий цей Гориня? Чому не знаю?

– Та і я не знаю, – теж тихо відповів Попович. – Просто до слова прийшлося. А що, ім’я не сподобалося?

– Сподобалося, сподобалося, бо розмову ти повернув спритно.

– Так повертати, коли мчиш щодуху, я в тебе навчався! – розсміявся Альоша. – Тільки Петро Федорович іще краще скакати вміє. Ніяк не збагну, як він із Сучого Броду до стольного града повернув? І чому Тимоша із собою не взяв?

На ці мудровані запитання Муромець не відповів, бо знав: чим голову сушити, краще покласти її на подушку, оскільки ранок завжди мудріший від вечора.