Просмотров — 572

44-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

РОЗДІЛ БЛИЗНЮКІВ
                                
Частина 1

 

А от і ранок настав, тому саме час розповісти, яким чином простий сільський хлопець став князівським постільничим. Тим паче, що княжий постільничий – посада боярська!

А сталося це ось так. У 988 році Володимир Красне Сонечко посадив свого десятирічного сина Ярослава намісником у місто Ростов. А щоб юного правителя до Ростова доставити, спорядили невелику дружину. На третій день шляху підійшов загін до переправи через Десну.

– Ура! – закричав Ярослав і, зістрибнувши з коня, почав стягувати прилиплу до живота запилюжену сорочку.

Командир загону варяг Вальгард, чиє ім’я перекладалось як «захист влади», хотів було купання скасувати, але помітивши беззвучне благання в очах своїх бійців, ледь помітно кивнув головою і злегка підняв ліву долоню. Але й цих скупих рухів було достатньо, щоб дружинники все зрозуміли. Для бійців команди-жести – справа звична, оскільки в бою кожна мить має ціну життя, і витрачати час на зайві розмови – заняття ризиковане.

Не встиг Вальгард опустити руку, як усі вже спішилися й почали поспіхом роздягатися. Але як дружинники не поспішали, Ярослав усіх обігнав. Адже одна справа позбутися легкої одежинки, а інша – відстібнути меч, сокиру й булаву, акуратно скласти ланцюг обушка, увіткнути в пісок спис і ніж-скрамасакс, щоб притулити до них щит із тугим луком. Потім зняти важкий шолом із бармицею, скинути кольчугу, сорочку, чоботи і шкіряні штани, стягнути гривню із шиї та браслети із зап’ясть – чи то пак усе те, без чого бувалі люди в похід не ходять.

Щоправда, хреста ніхто не чіпав, адже хрест не прикраса, а найперший захист від рани, води і вогню.

* * *

Коротше кажучи, поки бійці розсупонювалися, княжий отрок уже в річці перекидався. Та ось біда – раніше плавати йому доводилося лише в могутньому, але спокійному Дніпрі, де й попустувати можна. А ось рвучка Десна жартів не любила. Учепилася вона в Ярослава своїми срібними кліщами, рвонула, немов розхитаний зуб, і потягнула на стромовину. І як не борсався юний княжич, а вислизнути з міцних обіймів не міг. Його голова раз у раз зникала в річковій безодні, а потім знову з’являлася на поверхні, але вже сажнів за три від того місця, де була спочатку.

Вальгард умить оцінив обстановку й величезними стрибками помчав берегом навздогін за зникаючою головою. За ним поспішили інші. Порівнявшись із Ярославом і навіть трохи обігнавши його, дружинники кинулись у воду – хто в іще не знятих шкіряних штанях, хто у шкарпетках-копитцях, а один копун – навіть у кольчузі. Але як вони не старалися, а наздогнати захоплену стрімкою течією голову ніяк не вдавалося.

* * *

Загін відважного варяга ще жодного разу не потрапляв до такої халепи. Кожен дружинник міг запросто битися з трьома басурманами, але тут їх усіх перемагала якась мокра річка!

І коли всім стало зрозуміло, що голова княжича незабаром пірне й не вирине, той самий копун у кольчузі, начебто найбільш невмілий у команді, раптом голосно пробулькотів:

– Миколо Угоднику, помагай!

Він іще щось додав, але вже під водою, куди його потягла важка кольчуга, та тільки святителю Миколаю Чудотворцю – великому помічнику всіх бідуючих – і першого слова вистачило.

Коли голова Ярослава вкотре і, швидше за все, востаннє зникла з поля зору, за кущами на закруті річки раптом з’явився човен. У ньому сиділи двоє сільських отроків, схожих один на одного, як дві краплі води, хай їй грець!