Просмотров — 165

44-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

РОЗДІЛ БЛИЗНЮКІВ
                                
Частина 2

Змагаючись із Десною, дружинники отроків не помітили, зате ті, забувши про вудилища, із цікавістю спостерігали за дивовижним купанням.

– Потоне... – нарешті мовив один, і було незрозуміло, запитує він чи відповідає.

– Не потоне! – упевнено вигукнув інший і плюхнувсь у воду, останньої миті встигнувши вчепитися міцною селянської п’ятірнею в буйну шевелюру.

– Тримай весло, Петре! – крикнув перший другому і, підвівшись, широко розставив ноги, щоб ернути стійкість човну, що похитнувся.

– Тримаю, Тимоше! – спокійно відповів із води Петро, наче порятунок потопаючих був для нього звичною справою. – Хапай його за руку, а я ззаду підсоблю.

І треба сказати, що все в них вийшло. А як же інакше, якщо Микола Угодник допоміг!

Загалом, коли голова Вальгарда порівнялася з човном, княжич уже лежав на його носі й кашляв водяними струменями. А коли прокашлявся, то, по-перше, погнав копуна в кольчузі, який найбільше відповідав вигляду дружинника, за своєю сорочкою і штанами. А по-друге, юний намісник указав перстом на близнюків і мовив голосом хоч і тонким, але вже здатним наказувати:

– Цьому – золота! А цей із нами піде.

* * *

Реакція була миттєвою. Близнюки кинулися врозтіч! Та тільки трохи схибили: їм би в річку стрибнути, а вони землею чкурнули. Тому, коли Вальгард ледь помітно насупив брови, бійці двома стрибками наздогнали втікачів і поставили братів, які брикалися й кусалися, перед княжичем.

– Навіщо бігли? – грізним дискантом запитав Ярослав. – Я ж вам віддячити хотів.

– Еге ж! Знаємо ми панську ласку... – пискнуло хлоп’я, якого звали Тимошем. – Пан годує калачем, та б’є спину рогачем.

– І ти так думаєш? – обернувся княжич до свого вимоклого до нитки рятівника, якого звали Петром.

– Ні! Я думаю, що будь-яка милість від Бога...

– Тоді чому тікав?

– Так усі побігли, і я туди ж, – туманно пояснив Петро. – А потім страшно стало – онде в тебе які дядьки. Кожний утричі більший за нашого татуся, а в нього рука наче весло: як дасть по шиї, то три дні болить.

– У мене не вдарять, у мене обдарують: ти ж самому князю ростовському життя врятував.

– Оце ти князь? – недовірливо зойкнув Тиміш.

– Ну, поки що не князь, а намісник правителя київського. Тому наказую: тобі золотих монет відсипати, а твого брата мені на службу віддати... Ну, чого стоїш – виконуй!

Останні слова, щоправда, відносилися не до Тимоша, а до сивого старого, який у запливі не брав участі, бо тільки-тільки пришкутильгав до місця подій.

– Скільки накажеш, сонце Ярославе? – скрипучим голосом запитав той, розкриваючи чималий капшук, приторочений до пояса.

– А скільки моє життя коштує, стільки й дай!

– Та стільки в мене немає, і, думаю, у батечка твого теж стільки не знайдеться. А ось десять монет дати можна.

– Чи не мало буде, Пімене?

– Мало? Та на ці гроші вони собі хороми справлять і все одно залишиться.

– Оце так! – здивувався Тиміш. – Ми згодні...

– А коли згодний, прощайся з братом: я його до Ростова забираю. Поставлю його на боярську посаду.

– Скарбником? – збліднув Пімен.

– Навіщо скарбником, коли ти в мене скарбник? – заспокоїв старого княжич і, обернувшись до Петра, запитав: – Дивовижних історій багато знаєш?

– Та сім мішків гречаної вовни! – замість брата прошепелявив Тиміш, оскільки встигав і говорити, і пробувати на зуб золоті монети. – Як почне про святих угодників і богатирів розповідати, так зроду не зупиниш!

– Чудово! Отже, бути тобі, Петре, княжим постільничим!

* * *

Ось так нерозлучні дванадцять років близнюки були вмить розділені. Та, певно, тут було не щучине веління, а Божа воля, бо неочікувана розлука принесла більше радості, ніж печалі.

Тиміш приніс у сім’ю десять золотих монет. Це небачене доти багатство допомогло його батькам поставити нову хату і ще довго жити безбідно. А Петро, який із дитинства тягнувся до тихого Божого світла, подружився з христолюбивим князем. У Новгороді він розповідав юному Ярославу всілякі дивні історії з життя святих, а в Києві став єдиною людиною, із якою грізний владика міг поговорити відверто. І дійсно, не в бояр же й воєвод питати про сон, який розхвилював серце, або про раптовий біль у щиколотці, або про недоречне слово, що злетіло з вуст під час прийому заморського посла. Зате своєму постільничому все це можна було розповісти, нічого не приховуючи, оскільки Петро Федорович володів м’яким характером, але твердим розумом, і порада його завжди була прямою й чесною.