Просмотров — 165

45-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ЛОМИГА
                                
Частина 2

Володіючи силонькою непомірною, Фока Бович характером, проте, не в татка пішов. Батько був характеру спокійного, а синок такий норов мав, про який говорять: норов не кнур, відгодуєш – не вб’єш!

– ...та мені все одно, скільки проти мене народу піде, – хвалився Фока, перехиляючи в себе другий кубок. – Та хоч тьма!

– Ну, про тьму ти загнув, – не без побоювання заперечував народ, який зібрався в корчмі. – Проти тьми ніхто не встоїть.

Заперечення було резонним, бо тьма по-слов’янськи – не тільки темрява непроглядна, а ще число велике, яке дорівнює десяти тисячам.

Але на справедливі заперечення Фока пирхав у вуса і, вставши з лави, різко смикав її догори, від чого теж не кволі мужики, які сиділи поруч, горохом сипалися на підлогу.

– Не встою? Та я й супроти двох тем стояти не втомлюся! Вони ж усі разом на мене не полізуть. А вже п’ятьох, які спершу сунуться, я ось цією штуковиною так припечатаю, що інші враз розбіжаться.

Обвівши принишклих слухачів переможним поглядом, Фока Бович для більшої переконливості пред’являв цю штуковину, більше схожу на чавунну гирю, порослу рудуватою шерстю, ніж на людський кулак.

– Бачили? Ото ж бо! – грізно рикав він. – Може, хтось спробувати хоче? Так я дам –тільки не подавися!

Звісно, охочих не було, від чого Фока ще більше розпалювався, поки його норову-кнуру не знаходилася пожива у вигляді випадкової ватаги, яка залетіла до корчми.

* * *

Незважаючи на буйний норов, був Фока ставним і красивим. Золотаві кучері густими хвилями скочувалися на могутні плечі. Його шкіра була білою й чистою, а просторий одяг не приховував горбистих перекатів м’язів.

І хоча Фока був схожим на доладну бронзову статую, милуватися цією красою все ж зручніше було здалеку, а ті, хто відразу того не зрозумів, потім сльози гіркі лили. Але, як то кажуть, пішла лисичка до курника та й око наколола...

Зате ті, хто звик спершу придивитися, помічали дивну колючість погляду, яка ніяк не узгоджувалася з золотими пасмами. Через це за спиною Фоки коли-не-коли, а прошелестить шепіт: мовляв, Ломига, який колись покусав Бову, передав ломижий дух його синку.

* * *

Бабські побрехеньки, звісно, але ведмежий дух від Фоки Бовича все ж ішов. Варто було йому проминути конов’язь, як коні починали тоскно іржати й намагалися збитися до купи, притискаючись один до одного широкими задами.

А грізні вовкодави, зі щенячого віку вивчені на люту злість, під час зустрічі з Фокою ховали хвости поміж задніх лап і, винувато опустивши голови, чимчикували геть.

Чи треба говорити, що справжніх друзів у Фоки Бовича зроду не водилося. Боялися його люди й не розуміли, чому князь Ярослав цього ломигу при собі тримає.

А тому, що поблизу князя драбант свій норов в узді тримав та діло правив славно.

Якось він коня зупинив, коли той змії злякався й поніс Ярослава до урвища. Двома стрибками охоронець наздогнав завзятого скакуна, хвіст на кулак намотав і змусив сісти на задні ноги, поки той ударити копитом у груди не встиг.

Іще був випадок: буревій на князя дерево повалив. Придавило б на смерть, якби драбант стовбур величезний убік не відіпхнув. Ярославу тільки гілкою щоку розсікло, а так – живий-живесенький!

І на княжих воротах Фока стояв, наче стовп, у землю вкопаний, який ані силою зламати, ані хитрощами зігнути, ані грошима купити!

Тому й не знаємо, що б вийшло, коли б під час першого приїзду Муромця до Києва богатиря біля воріт не Бова, а Фока зустрів. Ой, не знаємо, не знаємо... А гадати не будемо.

Хоча могутнім силам усієї землі мало, тому вони неодмінно на вузькій стежині зійдуться...