Просмотров — 391

46-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

РАВЛИКИ ТА СОПІЛОЧКА
                                
Частина 1

Брати-близнюки Петро й Тиміш, умить розділені волею юного князя, не бачилися багато років і, звісно, сумували. Першим не витримав Петро Федорович і пішов до Ярослава Мудрого з чолобитною: відпусти, мовляв, із братом побачитися. Тільки не захотілося князю без улюбленого співрозмовника залишатися, ось він і наказав Тимоша із Сучого Броду перед свої очі поставити.

Сказано – зроблено. Спорядили гінців, і незабаром прибув любий братик, та не один, а з молодою дружиною Аксютою.

Треба сказати, що прийняв Великий князь Тимоша хлібосольно. Адже колись той його не просто з води витяг, а на князівство поставив, бо якби потонув Ярослав у Десні, невідомо хто б нині за Київським столом млинці їв.

* * *

Тому князь на знак поваги Тимофію Федоровичу теплий каптан подарував, хутром горностаєвим підбитий, а його дружині-красуні Аксюті своїми княжими ручками на русяву голівоньку кокошник із перловими піднизямі вдягнув. Ой, і здивувалася Аксюта коштовному убору з дорогоцінними нитками, але ще більше зраділа за свого чоловіка, якого сам Великий князь мов рівню шанує.

Коли ж князь дізнався, що Тиміш із Аксютою всього місяць як весілля зіграли, то на додаток дві пари равликів молодим подарував. Запитаєте, для чого равлики, коли в Тимоша й в городі повно слимаків? А для того, що равликами раніше називали не лише слимаків, а й шкіряні капці, що прив’язували до голінки мотузкою, чи то волокою.

Хороша взувачка, м’яка – нога співає!

Але й Тиміш у боргу не залишився. Він привіз із Сучого Броду очеретяну сопілочку, на якій тюрюлюкати одне задоволення. Князь відразу навчився – дмухнув у сопілочку, по дірочках пальцями пробігся, а вона у відповідь – тю-рю-лю!

Гарна сопілочка, дзвінка – душа співає!

* * *

Коли брати пообідали й досхочу набалакалися, Тимофій Федорович заходивсь оглядати просторий княжий двір. При цьому Тиміш навіть горностаєвий каптан не скинув, хоча стара зима вже скінчилася, а нова ще не підступила. Через це сонце припікало гірше за горнило ковальське. А Тимошу хоч би що, тим паче, свій пар кісток не ломить.

Довго гуляв, оком дивився й пальцем мацав, а до вечора засумував. Тісно йому, звиклому до вільної далечини, у дворі стало. Захотілося київськими просторами дихнути. Ось він і вмовив брата за огорожу податися.

Нічого не вдієш – подалися. Як то кажуть, на свою голову, а якщо вже зовсім точно, то відразу на дві...

* * *

Спочатку Тимошу все в задоволення було, але незабаром він і до Київських стогон звик. Ну, будинки-хороми... Ну, паркани-засови... Тільки ж душа жадає не на будинки дивитися, а з людьми потеревенити, і не кругом-бігом, а задушевно. Але ж ось біда: до кого Тиміш не звернеться – усі врозтіч кидаються.

І головне, він із розумом звертається, пристойності дотримується. Ось, скажімо, угледів кволого боярського розсильного – і до нього із запитанням:

– Чоловіче, ти чого понурий, ніби тобі на стайні батогів усипали? А коли дійсно всипали, то й що з того? Плюнь і скажи: «По голоблям б’ють – мерина не дістають»... Гей, чоловіче, стій, куди побіг? Адже тільки-тільки душевна бесіда зав’язалася...

Та куди там! Біжить чоловік – на мерині не здогнати.

А ось назустріч жінки перебирають ніжками в сап’янових чобітках. Горішки лузають, плітки пошепки одна одній розповідають, аж щоки розчервонілися. А Тиміш уже тут як тут і навкруги повоєм в’ється:

– А чому ви, милі молодички, червонопикі такі? Мабуть, у парильні парилися? Чи кропивою щоки подряпали? Але це справа корисна, не дарма ж покійний тато нас, малих, шмагав і примовляв: «Якщо пика рум’яна – наука не марна»... Гей, куди ж ви біжите, молодички? Хоч слівце залиште!

Та куди там! Не хочуть говорити, тільки в хусточки пирскають. Ех, не звик, видно, столичний народ до простого сучебродівського обходження.