Просмотров — 242

46-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

РАВЛИКИ ТА СОПІЛОЧКА
                                
Частина 2

Коротше кажучи, не бажав народ із Тимошем ляси точити, а йому ой як хотілося з місцевими побазікати.

– Чуєш, Петре, чув я, що у вас у Києві харчі в особливих місцях подають, куди люди потеревенити сходяться. Це правда чи брешуть? – запитав брата Тиміш, коли одна старенька, якій він горностаєвим каптаном ізсередини похвалитися хотів, чкурнула геть зі швидкістю молодої зайчихи.

– Ні, не брешуть. Такі місця в нас корчмами називають. Тільки я туди не ходок. Занадто шумно й підпитих багато.

– Оце так! – пожвавішав Тиміш, прикинувши, що підпиті мужики не втечуть від бесіди задушевної. – Зводи мене до корчми, брате. А то в Сучому Броді запитають, що бачив у стольному граді, а мені, окрім будинків і парканів, і сказати нема чого. Зводи, га?

Голос Тимоша звучав так жалісливо, що брат не встояв.

– Гаразд, ходімо. Тільки не пустувати! – суворо наказав Петро Федорович на правах старшого, бо на цілих п’ять хвилин раніше народився.

– Яке пустувати, коли вранці на поле? – за звичкою вигукнув Тимофій Федорович, на радощах забувши, що ні на яке поле йому не треба, адже він у князя в гостях перебуває.

* * *

Узагалі-то в Києві була не одна корчма. Було їх у Києві багато – і дешевші для підлого люду, як за старих часів називали голоту, і дорожчі – для тугого гаманця. На жаль, таких тонкощів Петро Федорович не знав, бо череву не догоджав, а тримав його в узді. Адже пузу тільки дай волю – воно й душу зжере.

А вже міцних напоїв княжий постільничий узагалі терпіти не міг. Бо багатьох мужів розсудливих йому бачити доводилося, але, бувало, вони так уп’ються, що в очах темно. Тому про них і кажуть – п’яний як ніч.

І хоча чоботар нагрюкався, кравець ушився, музикант наканіфолився, німець насвистівся, лакей нализався, пан налимонився, солдат зарядився – усі стають такими дурними, що німця від солдата в житті не відрізниш...

Словом, привів старший брат молодшого до найгіршої корчми, бо посоромився до пристойної йти, аби випадково знайомих не зустріти. Тим паче, Тимошу все одно, а йому потім розмов не оберешся. Загалом, хотів Петро як краще, та забув, що розумний сором від біди врятує, а за дурний сором голова згине.

Так воно й вийшло. Біля дверей непоказної будівлі стояв корчмар, який відразу Петру Федоровичу не сподобався – пухкий живіт зі штанів пре, як тісто з діжі, лапи волохаті, брови кошлаті, губи відкопилені й такі засалені, ніби він дві сковорідки з-під шкварок вилизав.

Помітивши недешево вдягнених братів, неохайний чолов’яга відірвав свій неохватний зад від дверей і заторохтів солодким голоском щось несусвітнє:

– Їсти вчора – погана пора! Зате сьогодні – скільки завгодно! Не проходьте повз харчі й пиво! Харчі вже в печі, а пиво чекає наливу! Кишка свиняча – їжа добряча! Курячий суп не здуває пуп! Що не попало, аби в рот попало! У нас так – усе в смак! У корчмі не тісно: красному гостю красне місце!

Тут корчмар запнувся й не зовсім доладно додав густим розбійницьким басом:

– Гість не кість – господар не вдавиться!

* * *

– Біс біса хвалить, – докірливо, але тихо, щоб покликач не почув, мовив Петро Федорович, бо не звик ображати навіть порожніх людей, яким, поза сумнівом, був цей товстун.

Але й Тиміш теж брата не почув, тому ступив до корчмаря й весело промовив, намагаючись наслідувати його красномовству:

– Краще мовчи, та харчі мечи! Без хліба – погана бесіда, а до хліба вино – розрадить воно! Як є коровай – швидше подавай!

Тиміш хотів іще щось додати, але всі слова в нього скінчилися, тому він мовчки схопив брата за руку й рішуче ступив у послужливо відчинені двері.