Просмотров — 110

48-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

СКОПА
                                
Частина 1

Ех, якби Петро Федорович озирнувся, то відразу впізнав би в чолов’язі ватажка подільської зграї – Скопу. Хоча б за вигадливим шрамом-тавром на щоці, яким позначили Скопу печеніги, коли він попався до їхніх лап. Про що вони, напевно, пошкодували, оскільки бранець не тільки зумів утекти, але й прихопив із собою п’ять життів і скриньку з коштовностями.

До речі, князь Ярослав іще три роки тому оголосив за голову розбійника таку щедру винагороду, що першого ж тижня йому пред’явили шість розбійницьких голів, але на жодній басурманського тавра не виявилося. Тому винагорода все ще чекала на сміливця...

* * *

Ось із ким шепотівся корчмар у дальньому кутку! Та коли б тільки шепотівся – це півбіди! Але товстун повсякчас косив оком у бік братів, які нічого не підозрювали, – і це вже була біда!

Справа в тому, що корчмар давно працював у Скопи підглядачем. Якщо хтось, хильнувши зайвого, починав хвалитися продажем будинку чи кобили, або спадщиною, яка впала на п’яну голову, або ще чимось подібним, корчмар через посланця подавав Скопі звісточку. І якщо рибка потрапляла на гачок, він отримував крихту від розбійницького улову, а якщо ні – то в зуби. Тому доводилося діяти певно, бо ж на Скопу зубів не настачишся. Щоправда, отримуючи злодійську винагороду, корчмар назавжди втрачав клієнта, оскільки мертві до корчми не ходять.

Але товстун заспокоював себе тим, що п’яничок на його вік вистачить.

Ось і нині рибка опинилась у сітці. Вірніше, разком дві! І хоча брати нічим не хвалилися, і до того ж випили трохи, та й то лише один, який чомусь був у зимовому каптані, але досвідчене око підглядача відразу визначило, що грошики в них водяться. А якщо ні, то й горностаєвий каптан – здобич сугуба, тобто подвійна, порівняно зі звичною.

І головне, Скопа теж щось відчув. Адже за ним і посилати не довелося – сам зайшов, що бувало рідко, а якщо й бувало, то лише пізно вночі, коли всі розлазилися, а останній засипав обличчям у капусті...

* * *

...А корчмар усе шепотів і шепотів, доки головоріз гидливо не відсунув від себе брезклу тушу, немов тарілку з недоїдками, і важко ступив уперед. На нього відразу впало тьмяне світло каганця, прилагодженого до одвірка, але й цього вистачило, щоб усі разом замовкли.

– Скопаул! – скрикнув хтось, для заощадження часу об’єднавши прізвисько людиновбивці зі словом «караул!».

Від цього несамовитого «скопаула» відвідувачі миттю протверезіли й підхопилися, перекидаючи кубки та лавки, маючи намір утекти світ за очі, аби не бачити жахливого обличчя, прикрашеного бусурманською печаткою.

– Сидіти! – гаркнув Скопа й задля наочності посадив на лавку найближчого мужика, коротко, але сильно тицьнувши його крутим чолом у побіліле від страху обличчя, від чого сорочку бідахи всіяли кров’яні краплі.

Коли всі слухняно сіли, хто на лави, а хто й на підлогу, грабіжник перевальцем підійшов до братів і вихопив ніж-заточку. Але бити передумав – надто вже дрібними здалися жертви. Об таких вістря тупити шкода. Та й спантеличили вони його. Скопі навіть здалося, що в нього в очах двоїться, настільки схожими були ці кволі чоловічки. Ну, просто дві краплі води з одного дзбану!

Однак, прикидаючи розклад сил, Скопа помилився. Він вирішив, що перед ним звичні міські гуляки, на яких зиркнеш – і вони лапки догори. Але перед ним якраз виявилися сільські. Та не просто сільські, а сучебродівські! І хоча Петро Федорович від тринадцяти років у Сучому Броді не бував, але ж до тринадцяти жив саме там, тому встиг пройти школу сільського бійця. А вже братик його, Тиміш, і поготів університет рукопашного бою закінчив, у якому геть відсутні красиві японські танці, бо у валянках і вовчій шубі сильно не потанцюєш. Зате в цьому університеті навчали простим, як лом, прийомам на зразок «бий-усім-що-під-руку-підвернеться».